Читати книгу - "Паперова лялька"

Раптом клацнув замок у дверях – щось зарано для Жені, він останнім часом приходив, коли всі спали. Трохи повозився у коридорі – роздягався. І пройшов до Діни на кухню – це також було несподівано. Діна мовчки чекала, що воно буде: несвоєчасний прихід чоловіка застукав її зненацька. А Женя витяг з кишені згорток з кальки, розгорнув і поклав на стіл, поближче до Діни. Діна глянула на вміст пакуночку і мало не зомліла: там було мамине кольє. Діна поволі-поволі опустилася на стілець, взяла в руки прикрасу і почала розглядати. Так, це дійсно те саме кольє, он і передостанній камінчик темніший за інші. Як?! Яким чином воно потрапило до Жені?! Де воно блукало?!

Женя нишком підглядав за дружиною. Аби ж був віруючий, хвалив би Бога за те, що трапилась нагода купити цю річ. В нього робила одна вдова єврейка. Мала декілька дітей і ледве зводила кінці з кінцями. З довоєнних пір в неї залишилися деякі коштовності. Але в скупку їх брали як лом, дуже дешево. А камінці виколупували і викидали! А тут така краса! І отримати грошей можна хоч трохи більше…

Отож вона і запропонувала це кольє Жені – він як не як начальство! Може, купить. Іншим часом Женя і слухати б не став, але цього разу купив – і невже догодив?

А Діна почала розповідати, де і коли вони з мамою втратили татове кольє і вигадувати купу історій, в чиїх руках воно побувало.

Зачувши розмови, з кімнати визирнула Зоя – і неабияк здивувалася, побачивши мама і тата, що приязно балакали одне з одним. Мама показала Зої кольє:

– Пам’ятаєш, я тобі розповідала його історію? Так оце воно і є!

Дочка, як помітила Діна, не дуже цікавилася коштовностями. Її брат захопився мінералогією, тож і зараз вона почала роздивлятися прикрасу з точки зору геолога, а не жінки: оце богемський гранат, а оце срібло.

Повернувся зі школи Віталік. І, як завжди останнім часом, хотів дременути кудись, але на півдорозі його зупинив мамин голос:

– Ти далеко зібрався? А уроки поробив? І дай-но мені щоденник! Подивлюсь, як у тебе справи.

Всі разом сіли вечеряти. Господи, давно вже не було такого мирного щасливого вечора! Діна раз по раз кидала оком на Женю і згадувала далекий південний Олександрівськ, задушливий день і хлопця із читаним-перечитаним зошитом. Яке ж щастя бути коло нього!

А ввечері Женю було повернуто з маленької жорсткої канапки в залі до їхньої спільної кімнати. Скільки було переказано, скільки обіцяно! А потім Женя взяв руки дружини у свої і повільно почав цілувати. Пучки… Долоні… Зап’ясток… І яка ж шалена була ця ніч для обох! Хто сказав, що палко кохатися можуть тільки молоді?!

Після пристрасної ночі примирення, коли Діна, попри звичай, забула про обережність, пройшло щось із два місяці. Не відразу забила на сполох, коли не наступили звичайні жіночі нездужання: мабуть, таки старію. Але потроху здогади нагнали холоду: щось було не так. Діна до останнього відганяла думку про аборт: легальні операції тоді були заборонено, а про нелегальні жінки розповідали такі жахи – не приведи Господи!

Коли сумніви щодо вагітності майже випарилися, Діна пішла до лікарні, хоча відповідь вже знала сама. Лікар тільки підтвердив її здогади. Про натяк щодо аборту він тільки що не затупотів ногами – за такі справи лікарі підпадали під кримінальну відповідальність, і досить сувору.

Діна наче в тумані допленталася додому. Що його робити? Що робити? Що ж тепер робити?

Ввечері розповіла все чоловікові. Він якось безтурботно запропонував:

– Так що, народимо третього?

– Ти тямиш, що говориш? Я вже бабця! Його ж треба не тільки народити, а й підняти на ноги!

Йшов 1949 рік. Навіть двійко дітей прогодувати було важко. А що вже казати про немовля? А більше нічого путнього Женя запропонувати не міг. Тож треба було все вирішувати самій.

Обережно розпитуючи сусідок, Діна нарешті знайшла те, що шукала. Розмова точилася на вулиці, пошепки, з натяками і недомовками.

– Є люди, що можуть допомогти – за відповідну подяку.

– І все зроблять?

– Та ні, тільки скажуть адресу, а там вже домовляйся окремо.

– Згодна. Скільки?

Ціна вже не мала ваги.

І нарешті було назначено день. Діна ледь чутно постукала в заповітну квартиру. На стук майже відразу відчинилися двері – запрошували ввійти.

– Гроші з собою?

– Так…

– Про мене ніде не згадувати.

– Так…

– І не волати.

– Так…

– Ну, ходімо вже.

У Діни ноги наче прикипіли до долівки. Хазяйка, не дочекавшись кроків, озирнулася. Сказала майже приязно:

– Та не полотній так – не ти перша, не ти остання. Завтра все буде позаду.