Читати книгу - "Етимологія крові"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Ні, так не годиться, – між тим сам себе подумки переконує. – Батько й мати правду кажуть: не личить такому чоловікові, як я, жити з жінкою-приблудою, дикункою неписьменною. Мені б засватати донечку міністра чи якогось комісарика – аби не соромно її на люди показати».
Але, міркуючи отак, все-одно бачить перед собою Ликерчині очі – дві прірви, від яких подітися нікуди не годен, хоч як би того хотів. Бо провалився він у ті прірви, ще як вперше її стрів на станції – налякану, безпорадну, худющу, знесилену від голоду; сиділа у порожньому вагоні товарняка і притискала до серця напівмертву сестричку. Ніби сам гаспид, кепкуючи, уколов молодого вдівця за живе – аж той побачив раптом у брудній страхоліській приблуді жінку.
Тепер би, звісно, усе змінив, виправив на краще для себе. Але – не годен. Є у житті речі, сильніші від нас, бо задовго до нас кимось іншим вигадані. Мусить, мов той хисткий човен, без керма і вітрил, плисти за течією, радіючи кожній перешкоді – сподіваючись на порятунок.
Двадцять четвертого червня тридцять четвертого року Київ було проголошено новою столицею. У центрі міста розпочалося будівництво: зводилися величезні похмурі палаци з колонами та високими стелями, з важкими дверима й непроникним цоколем – урядові споруди.
– Аж враження складається, що по-іншому оті хлопці жити непризвичаєні, тільки – в розкошах… Та ще ж учора топтали босими ногами по селах кізяки, а сьогодні, диви, раптом царьками поставали, керувати нами приїхали, – перешіптувалися між собою знатні городяни, залишки розбитих аристократичних родів.
Михайло на ті розмови не зважав, бо чого тільки від заздрості люди не набалакають?.. Та й набачився на своєму віку різних влад і урядів. Вже й сам не знав, кому вірити, кого слухати.
Коли більшовики уперше напали на Київ, йому було неповних двадцять років. Майже всі його ровесники на той час служили у війську, спершу – в російській армії, білогвардійцями, а згодом почали перебігати: хто – в Січове Стрілецтво, до Коновальця, хто – у Вільне Козацтво, хто – в Гайдамацький Кіш до Петлюри. А декотрі, загітовані новою політичною силою, одразу ж – до червоногвардійців. Михайлові теж кортіло взяти зброю до рук, але – вагався. По-перше, надто цінував своє життя, аби отак безглуздо віддати його на поталу кулям та ножам. По-друге, хіба міг передбачити, хто вийде у цій кривавій різні переможцем, а хто зостанеться переможеним, зганьбленим? Кого підтримувати, на чийому боці ставати?.. Була собі Російська імперія – здавалося, ніщо не потривожить її могутності, аж на тобі – проголосили Українську Народну Республіку. По тому прийшла до Києва із півночі інша сила – більшовицька…
«Будь-яка влада – тимчасова й відносна, – міркував Михайло, – а відтак, не варта жодних жертв».
Тож заспокоївся, думки про зброю облишив, попросив у матері, аби та йому виписала з лікарні документ «про бойову непридатність», а коли вже більшовики остаточно прибрали Київ до своїх рук, влаштувався на роботу до поліції і мусив – заради власної ж безпеки – негайно записатися до їхньої партії.
– Партія – не військо, нічого страшного в тім немає, – сам себе заспокоював.
І не прогадав. А радше, навпаки, ще й виграв, адже скоро його перевели з районного відділу на центральну залізничну станцію, та ще й – на керівну посаду. А тепер ось, коли Київ – знову столиця, взагалі великим начальником буде!..
Проте, восхваляючи на різних зборах і демонстраціях нову владу, Михайло все ж таки не міг не здригатися потай від страху перед нею: вже весь рід жінчин зі степової України на той світ відправили, організувавши примусову колективізацію. І Ликера у поліському селі ледь з голоду не вмерла…
Та й теперішнє розкошування нових «царьків» надто дорого Києву обходилося – навіть сліпий не міг того не бачити. Здригалася у передсмертних конвульсіях християнська душа міста. Там, де зводилися урядові споруди, безжально знищувалися старовинні київські святині: злетів у повітря Михайліський Золотоверхий монастир, розбиті Воскресенська та Петропавлівська церкви на Подолі, Трьохсвятительська церква та церква Богородиці Пирогощої, кудись поділася Кирилівська дзвіниця і храм Миколи Доброго, поруйновано Братський та Микільський собори…
А вже зовсім скоро почали звозити до залізничної станції служителів усіх церков та конфесій: єпископів, архієпископів, архімандридів, протоієреїів, звичайних священників та дияконів. Це відбувалося пізно вночі, аби зайве око ненароком не вгледіло й поголос по тому не розійшовся – про нелюдську жорстокість «найгуманнішої на світі» влади. Спершу приводили по декілька – старих і молодих; замучених, блідих, збайдужілих; хрести з грудей їм було позривано, ряси – кров’ю заляпані; ті, котрі найбільше противилися, істини Христові захищаючи – з виколотими очима, з роз’юшеними носами, від побоїв аж сині. Під конвоєм сунуть один за одним, голови низько хилять – у скорботі, в покорі чи в ганьбі. Хто розбере? Не люди, а мерці. Привиди з того світу.
Начальник над жандармами, червонопикий пузань, наказує Михайлові: передати машиністам, аби порожні товарняки до станції підігнали, поки ще не розвиднілося.
– Куди їх? – кинувши непевний погляд у бік гонених, запитує Михайло, а сам чує, як тремтить його голос.
– На курорт! Нехай трохи відпочинуть від тяжкої праці, – відповідає той і одразу ж заходиться диким реготом.
Аж раптом котрийсь зі священників, зовсім молодий – іще парубкувати б йому, підвів голову угору і щосили закричав – до примружених зір, до місячного серпа, що саме вигулькнув із-під густої хмари:
– Прости їм, Господи, прости, бо не відають, що коять!
Приборкавши у собі регіт, головний поліцай хапається за пістоля. Молодий піп тим часом пришвидшено водить тремтячими пальцями довкола власних грудей – вимальовує у повітрі все нові й
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Етимологія крові», після закриття браузера.