Читати книгу - "Руїни бога"

— Додому — це куди? — Тедді на мить розгубився. Вона повернулася і втупилася в нього, і він раптом зрозумів, що ніколи гаразд на неї не дивився. Чи дивився й не бачив.

— До Ірландії, — сказала вона, як дурнику, хоча, мабуть, він і був дурником. — Іди сідай, мені ще треба пудинг винести.

*

А Ненсі? Що ж із Ненсі? Де вона? — спитаємо ми. Рік тому її вихопили зі сповненого загадок світу натуральних чисел і сховали на таємній базі. Коли її питали, чим вона займається, вона казала, що працює на торгову палату, яка переїхала з Лондона до безпечного передмістя. Вона описувала свою роботу так нудно («розподіл талонів на виготовлені у країні дефіцитні товари»), що далі ніхто не питав. Тедді сподівався її побачити, але вона передзвонила в останню хвилину:

— Я не зможу вирватися, вибач.

Вони не бачилися майже півтора роки, а вона тепер вибачається? Його це засмутило, але він швидко її пробачив.

— Вона нічого не каже. Не знаю, коли ми знову побачимося, — сказав він Урсулі, коли вони «били байдики» в саду.

(«Так мені це слово подобається, останнім часом на байдики геть не стає часу», — сказала вона). Не доходячи до Лисячого закута, вони спинилися й закурили. Сильвія не любила, коли палили в домі. Урсула глибоко вдихнула і сказала:

— Це погана звичка, але ж усе краще, ніж війна.

— І в листах нічого не пише, — Тедді й далі розвивав непевну тему Ненсі. — Мовби у неї цензор увесь час стоїть над душею. Усюди якісь секрети. Як ти думаєш, що вона робить насправді?

— Безсумнівно, щось суто математичне, — сказала Урсула, яка й собі вперто уникала конкретних відповідей. Її чоловік із Воєнно-морського міністерства у ліжку ставав балакучий. — Мабуть, їй буде легше, якщо ти ні про що не питатимеш.

— Руку даю навідруб, вона розшифровує німецькі коди.

— Нікому не кажи, — сказала Урсула, і тим підтвердила його підозри.

*

Після обіду Тедді запропонував Урсулі хильнути віскі в бурчальні. Йому здавалося, що це добрий спосіб нарешті пом'янути батька.

— У бурчальні? Та ж її вже немає.

Зазирнувши до комірчини, Тедді виявив, що Сильвія перетворила нору Г’ю на «кімнату для шиття». «Тепер там світло і є чим дихати, а було ж так похмуро», — казала вона. Стіни вона пофарбувала у ясно-зелений, на підлогу кинула килим у перському стилі, тяжкі оксамитові завіси замінила блідим полотном. Вишуканий вікторіанський столик для шиття, що доти тулився, усіма забутий, у спартанській кімнаті Бріджит, тепер розташували біля м'якого шезлонга, який Сильвія «купила за копійки в крамничці в Біконсфілді».

— І що вона, справді шиє? — спитав Тедді в Урсули, розглядаючи котушку ниток, яку взяв із кошика для шиття.

— А ти як думаєш?

Тож натомість вони пішли прогулятися садом, значну частину якого нині займали грядки й великі загони для курей. Сильвія постійно тримала курей під замком, бо навколо блукали лиси. Посеред газону досі незворушно височів старий бук, проте решти саду торкнувся занепад — крім троянд Сильвії.

— Зараз доброго садівника ні за які гроші не найняти, — сердилася Сильвія.

— Від цієї війни одні незручності, — саркастично сказала Іззі, посміхаючись до Тедді, але той не відповів, бо йому здавалося неправильним об'єднуватися з тіткою проти матері, навіть коли та справді докладала зусиль, аби вивести всіх з рівноваги.

— Останній садівник пішов у загін самооборони, — вела далі Сильвія, не зважаючи на Іззі. — Най поможе нам Бог, якщо старий містер Мортімер — це єдине, що стоїть між нами й полчищами загарбників.

— Вона збирається завести свиню, — сказала Урсула, коли вони з Тедді зупинилися перед ув'язненими курчатами, які туркотіли й муркотіли.

— Хто?

— Мати.

— Як свиню? — він чомусь не міг уявити, як Сильвія порає свиней.

— Вона сповнена несподіванок. Хто б міг подумати, що з неї вийде спекулянтка на чорному ринку? Вона скуповує бекон і сосиски з-під поли. Нам усім у неї повчитися б.

Унизу саду вони вибрели на галявину ромашок, які, напевно, насіялися з лугу.

— І тут теж полчища загарбників, — сказала Урсула. — Треба нарвати і взяти із собою в Лондон.

Тедді здивувався, коли вона вийняла з кишені пальта великий ніж для паперу й почала зрізати жорсткі стебла.

— Ти навіть не уявляєш, що я ношу, — розсміялася вона. — Не лише хлопці, а й дівчатка-скаути мають бути завжди готові. «Будь готова будь-якої миті ставити чоло складнощам чи навіть небезпекам, знай, що робити і як».

— У скаутів все по-іншому. У них гасло детальніше, вимог більше.

Мабуть, від чоловіків більше вимагали, хоча всі знайомі йому жінки з цим не погодилися б.

Урсула завжди забувала, що він ходив лише до підготовчої групи скаутів. Вона, звісно, не страждала у лавах Кіббо Кіфта.

*

Він вирішив повернутися до Лондона з Урсулою, хоча знав, що мати це засмутить, — вона сподівалася, що він лишиться ще на день. Без батька Лисячий закут мовби спорожнів.

— Якщо рушимо просто зараз, то встигнемо на наступний потяг, — сказала Урсула, підштовхуючи його до дверей, — хоча, звісно, на розклад зараз ніхто не зважає.

— Насправді часу в нас доста, — додала вона, коли вони попрощалися й рушили до воріт. — Я просто хотіла звідти вирватися. З матір’ю я і в кращі дні не знаходжу спільної мови, Іззі ще складніша, тож разом вони нестерпні.

*

— Зупинишся в мене? — спитала Урсула, коли потяг під’їхав до Марілебону.

Він сказав, що ні, — зустрінеться з давніми друзями, вип’є. Бозна-чому він збрехав і чому, власне, не хотів зупинитися в сестри. Йому хотілося побути на свободі — можливо, востаннє.

Коли вони вже прощалися, Урсула раптом пробурмотіла: «Ой, ледь не забула», — і, покопирсавшись у сумочці, витягла якусь річ — срібну, потьмянілу від віку.

— Це що, кролик?

— Думаю, заєць, хоча взагалі хто зна. Пам’ятаєш?

Він не пам’ятав. Кролик чи заєць сидів у кошичку, нашорошивши гострі вуха. «Таки заєць», — вирішив Тедді.

— Він висів у тебе на візочку, коли ти був маленький, — нагадала Урсула. — І в нас теж. Думаю, його вішали ще матері.

І справді, заєць колись прикрашав возика маленької Сильвії — гарненького, оздобленого дзвіночками й оснащеного кільцем для зубів зі слонової кістки. Якось вона ледь не вибила ним око матері.

— І що? — не зрозумів Тедді.

— Візьми на щастя.

— Це ти серйозно? — скептично спитав він.

— Хай буде талісман. Я тобі даю не одну кролячу лапку, а цілого зайця.

— Спасибі.

Він усміхнувся. Зазвичай Урсула не була схильна до забобонів і прикмет. Він недбало кинув зайця у кишеню до каштана, якого