Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

лунало в мене в голові глибоким дзвоном, який бомкав із кожним моїм важким кроком; я була обтяжена Касиною вагою, а мої руки на її блідій руці та нозі й досі були вкриті брудом. Нарешті я виринула з дерев у глибокий сніг на кордоні та впала. Виповзла з-під Касі й перекинула її. Її очі досі були заплющені. Її волосся довкола обличчя, там, де воно було змочене живицею, було вологим і липким. Я підняла її голову собі на плече й заплющила очі, а тоді вимовила заклинання.

Дракон чекав на нас у кімнаті нагорі вежі. Його обличчя було таким само строгим і похмурим, яким я бачила його завжди, і він схопив мене за підборіддя та різко підняв мою голову. Я подивилася на нього у відповідь, ви­снажена та порожня, тим часом як він вивчав моє обличчя та оглядав мої очі. Він тримав у руках пляшечку якогось зміцнювального засобу; довго подивившись на мене, він висмикнув звідти корок і пхнув її мені.

— Випий, — сказав він. — Усе.

Він підійшов до того місця, де розтягнулася на підлозі Кася, і досі нерухома, витягнув над нею руки й опустив на мене злий погляд, коли я пискнула на знак незгоди та потягнулася.

— Негайно, — відрізав він, — якщо не хочеш змусити мене спопелити її одразу, щоб можна було зайнятися тобою, — він зачекав, доки я не стала пити, а тоді швидко пробурмотів якесь заклинання, посипавши її тіло стовченим пилом; над нею розтягнулася блискуча бурштиново-золота сітка, схожа на пташину клітку, а тоді він повернувся до мене, щоб подивитись, як я п’ю. Спершу смак був невимовно гарним — наче ковток теплого меду з лимоном у хворому горлі. Та коли я стала пити далі, мене почало нудити, бо солодкого було забагато. На середині довелося зупинитися.

— Не можу, — сказала я, задихаючись.

— Повністю, — мовив він. — А тоді ще одну, якщо я вважатиму це за потрібне. Пий, — і я змусила себе ковтнути ще раз, а тоді ще та ще, аж доки не спорожнила посудину. Тоді він схопив мене за зап’ястки, промовив: — Улозиштус сов’єнта, меґіот кожор, улозиштус меґіот, — і я заволала: він наче підпалив мене зсередини. Я бачила, як крізь мою шкіру сяє світло, перетворюючи моє тіло на яскравий ліхтар, а піднявши руки, з жахом побачила тіні, що рухалися там під поверхнею. Забувши про гарячковий біль, я схопилася за сукню і стягнула її через голову. Він став коліньми на підлогу разом зі мною. Я сяяла, наче сонце, а тоненькі тіні рухалися мною, наче рибки, що плавають під льодом узимку.

— Витягніть їх, — сказала я. Тепер, побачивши їх, я також раптово відчула їх, як вони залишають у мені слід, подібний до слизу. Я здуру подумала, що в безпеці, тому що уникнула подряпин, порізів і укусів. Я гадала, що він лише вживає заходів безпеки. Тепер я розуміла: я вдихала заразу із самим повітрям під гілками Пущі, а їхнє повзання не відчула, бо вони прослизнули всередину, маленькі та хитрі. — Витягніть їх…

— Так, я намагаюся, — різко відповів він, схопивши мене за зап’ястки. Він заплющив очі та знову заговорив довгим повільним наспівом, який ішов усе далі, підживлюючи вогонь. Я зупинила погляд на вікні, на сонячному світлі, що проникало всередину, та спробувала дихати, палаючи. Моїм обличчям струменіли гарячі сльози, що аж обпікали мої щоки. Його хватка на моїх руках порівняно з цим нарешті здалася прохолодною.

Тіні під моєю шкірою меншали, їхні краї згоряли у світлі, наче пісок розчинявся у воді. Вони гасали туди-сюди, намагаючись знайти для себе схованки, але він ніде не дозволяв світлу змеркнути. Я бачила свої кістки та органи мерехтливими обрисами всередині себе; одним із них було не що інше, як серце, що билось у моїх грудях. Воно сповільнювалося, кожен удар був важчим. Я нечітко розуміла: питання полягає в тому, чи зможе він випалити з мене заразу швидше, ніж моє тіло не витримає. Я захиталася в його руках. Він грубо трусонув мене, і я розплющила очі й побачила, що він зло дивиться на мене; він ані на мить не перервав своє заклинання, та йому не потрібно було вимовляти жодного слова. «Не смій марнувати мій час, безсовісна ти ідіотко», — говорили його люті очі, і я вгризлася зубами в губу та протрималася ще трохи.

Останні кілька рибок-тіней стиралися до вертлявих ниток, а тоді вони зникли, ставши настільки тоненькими, що їх не можна було розгледіти. Він сповільнив наспів і зробив паузу. Вогонь трохи вщух, і стало невимовно легше. Він похмуро запитав:

— Досить?

Я відкрила рота, щоб сказати «так», щоб сказати «будь ласка».

— Ні, — прошепотіла я, тепер відчуваючи жахливий страх. Я відчувала, що в мені ще лишається ледь помітний, рухливий, наче ртуть, слід тіней. Якщо ми зупинимося зараз, вони скрутяться у глибині, заховавшись у моїх жилах і животі. Вони вкореняться, а тоді ростимуть, ростимуть і ростимуть, аж доки не задушать у мені все інше.

Він один раз кивнув. Витягнув руку, пробурмотів якесь слово, і з’явився ще один флакон. Я здригнулася; йому довелося допомогти мені залити ковток рідини у відкритий рот. Я, захлинаючись, ковтнула її, а він знову почав наспівувати. Вогонь здійнявся у мені знову, нескінченний, сліпучий, палючий.

Ще за три ковтки, кожен із яких знову розпалював вогонь на повну силу, я була майже впевнена. Після цього я змусила себе ковтнути ще раз, для певності, а тоді, нарешті, мало не ридаючи, сказала:

— Досить. Цього досить.

Але тоді він заскочив мене зненацька і змусив зробити ще ковток. Я почала плюватись, а він затулив мені рукою вуста й ніс і вдався до іншого наспіву, такого, що не палив, а закрив мені легені. П’ять жахливих ударів серця я зовсім не могла дихати, хапалася за нього й тонула на відкритому повітрі; це було гірше за все інше. Я витріщилася на нього й побачила, що він не зводить з мене темних очей, невблаганних і проникливих. Вони почали поглинати увесь світ; моє поле зору звужувалося, руки в мене слабшали; потім він нарешті зупинився, і мої навісні легені розкрилися, набухнувши, ніби міхи, що різко втягнули повітря. Разом із цим я заволала лютим криком без слів і відіпхнула його від себе так, що він позадкував і розтягнувся на підлозі.

Він підвівся, крутнувшись, але не пролив при цьому вміст флакона, і ми однаково гнівно дивились одне на одного.

— З усіх надзвичайних дурниць, до яких ти коли-небудь вдавалася на моїх очах… — забурчав він до мене.

— Ви могли б мені сказати! — скрикнула я, обхопивши тіло руками й досі тремтячи від пережитого жаху. — Усе інше я вистояла, я й це могла б вистояти…

— Не змогла б, якби була заражена, — рішучо промовив він, урвавши мене. — Якби ти була сильно одержима, ти спробувала б від цього ухилитись, якби я тобі сказав.

— Ви б тоді все одно знали! —