Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

— Так, — коротко сказав він. — Я знав би.

А тоді… мав би мене вбити. Він мав би мене вбити, поки я, можливо, благала б; поки я благала б його та вдавала б із себе незаплямовану — можливо, навіть гадала б, що я така, як це й було. Я замовкла, дихаючи повільно, розмірено та глибоко.

— І я… я чиста? — нарешті спитала я, з жахом чекаючи на відповідь.

— Так, — відповів він. — Від того, останнього заклинання не могла б сховатися жодна зараза. Якби ми зробили це швидше, це б тебе вбило. Тіням довелося б украсти дихання з твоєї крові, щоб вижити.

Я безвільно скоцюрбилася та закрила обличчя. Він звівся на ноги й закоркував флакон. Пробурмотів: «Ванасталем», — ворухнувши руками, та підійшов до мене; накинув охайно згорнутий плащ із важкого оксамиту на шовковій підкладці, темно-зелений і гаптований золотом. Я невиразно поглянула на одежину, підняла очі на нього й лише тоді, коли він із роздратованим, напруженим виразом обличчя відвів від мене погляд, усвідомила, що під моєю шкірою згасають останні сяючі вуглинки, а я й досі гола.

Тоді я різко скочила на ноги, швиденько прикрившись плащем.

— Касю, — завзято промовила я і повернулася до того місця, де під кліткою лежала вона.

Він не сказав нічого. Я розпачливо поглянула на нього знову.

— Піди вдягнися, — нарешті сказав він. — Поспішати немає куди.

Він схопив мене, щойно я увійшла до вежі, — не втратив ані миті.

— Має бути якийсь спосіб, — мовила я. — Мусить бути якийсь спосіб. Її лише щойно взяли — вона не могла пробути у дереві довго.

— Що? — різко перепитав він і став слухати, суплячи брови, як я висловлюю жах від галявини, від дерева. Я спробувала розповісти йому про страхітливу важкість Пущі, яка спостерігала за мною, про відчуття того, що на мене полюють. Усе це я розповідала невиразно — слів ніби не вистачало. Та його обличчя ставало дедалі похмурішим, аж поки я нарешті не закінчила тим останнім ривком у чистий сніг на слабких ногах.

— Тобі невимовно пощастило, — врешті-решт промовив він. — І ти була геть-чисто божевільною, хоча у твоєму випадку це, здається, одне й те саме. Ніхто не заходив у Пущу так глибоко, як ти, і повертався цілим від часів… — він зупинився, і я якось здогадалася, що йшлося про Ягу, хоча він і не вимовив її імені: що Яга увійшла до Пущі та повернулася. Він помітив мій здогад і зло на мене глянув. — А на той час, — крижаним тоном сказав він, — вона мала сто років і вже настільки занурилась у чари, що там, де вона проходила, виростали чорні поганки. І навіть їй не вистачило дурості розпочати велике діяння посеред Пущі, хоча я визнаю, що в цьому випадку тебе врятувало лише воно, — він хитнув головою. — Гадаю, я мав прикути тебе до стіни ланцюгами, щойно та селянка прийшла сюди поридати в тебе на плечі.

— Венса, — сказала я; мій отупілий, виснажений розум зачепився за одне. — Я мушу піти сказати Венсі, — я глянула в бік коридору, але втрутився він.

— Що їй сказати? — запитав він.

— Що Кася жива, — промовила я. — Що вона вибралася з Пущі…

— Та що їй точно доведеться померти? — грубо сказав він.

Я мимохіть відступила до Касі, вставши між ними та піднявши руки — марно, якби він збирався мене здолати, але він захитав головою.

— Перестань на мене кокошитися, — сказав він, радше стомлений, аніж роздратований; від його тону мої груди стиснув відчай. — Найменше нам потрібна подальша демонстрація того, що ти підеш на будь-яку дурницю заради її порятунку. Можеш підтримувати в ній життя, поки ми можемо її стримувати. Але ще до кінця це здасться тобі милосердям.

Я таки розповіла Венсі, коли вона прокинулася трохи пізніше того ж ранку. Вона з дикими очима стиснула мої руки.

— Дай мені її побачити, — вимогла вона, та Дракон суворо заборонив це.

«Ні, — сказав він. — Можеш мучити себе, якщо хочеш; на більше я не піду. Не давай тій жінці брехливих обіцянок і не дозволяй їй наближатись. Якщо послухаєшся моїх порад і скажеш їй, що дівчина мертва, та даси їй жити далі». Та я підготувалася й розповіла їй правду. Краще, подумала я, знати, що Кася вже не в Пущі, що її муки мають кінець, навіть якщо порятунку немає. Я не знала напевне, чи мала рацію. Венса стогнала, ридала і благала мене; я, якби могла, не послухалася б та відвела її. Але Дракон не довірив мені Касі; він уже забрав її та запроторив десь у камеру глибоко під вежею. Він сказав мені, що не стане показувати мені шлях униз, поки я не вивчу захисне заклинання, щось, що берегтиме мене від зарази Пущі.

Я мала сказати Венсі, що не можу; мені довелося присягатися їй у цьому своїм серцем, знов і знов, аж поки вона мені не повірить.

— Я не знаю, куди він її запроторив, — нарешті закричала я. — Не знаю!

Вона перестала благати й витріщилася на мене, задихаючись і схопившись руками за мої руки. Тоді вона сказала:

— Гидка, заздрісна… ти завжди її ненавиділа, завжди. Ти хотіла, щоб її забрали! Ти й Ґалінда, ви знали, що він її забере, ти знала та раділа, а тепер ти ненавидиш її, бо він натомість забрав тебе…

Вона різко торсала мене, і якусь мить я не могла її зупинити. Чути, як вона говорить це мені, було надто жахливо, наче там, де я шукала чистої води, лилась отрута. Я була геть втомлена, немічна від очищення, а всі сили витратила, витягуючи Касю. Я нарешті випручалася та вибігла з кімнати, не в змозі це витримати, а тоді стала в коридорі, спершись на стіну і плачучи, надто зморена, щоб бодай витерти собі обличчя. За мить Венса зайшла за мною; вона сама ридала.

— Прости мене, — сказала вона. — Нєшко, прости мене. Я ненавмисно. Ненавмисно.

Я знала, що вона сказала це ненавмисно, та це водночас трохи було правдою, хай і перекрученою. Це змусило мене згадати власне таємне почуття провини, свій крик: «Чому ви замість мене не забрали Касі?» Ми, моя мати і я, раділи ці всі роки, думаючи, що мене не заберуть, і я була нещасною після цього, хоча ніколи не ненавиділа за це Касю.

Коли Дракон спровадив Венсу додому, я не шкодувала. Я навіть не дуже сперечалася, коли він відмовився від спроби навчити мене захисного заклинання того ж дня.

— Спробуй не бути такою дурепою, щоб не мати