Читати книгу - "Коханий волоцюга"

Уявив, як отой хтось, що вже півроку надсилає йому свої «тайні посланія», здивується, коли йому повернуть гроші з позначкою «Адресат вибув». А може, не тільки здивується. Хм… А що ж іще? Злякається? Засумує? Заплаче? Заридає? Він зупинився, хитро усміхнувся сам до себе (ач, як перехитрив містера Ікса!) і тільки тепер помітив, що вже підходить до пошти. Тю! Поки голова думала, ноги своє робили. Та коли ж це він встиг?! Ну й біс із ним. Оце ще раз візьме — і все, баста, фініта ля комедія. Чорт батька знає, хто це так таємно спонсорує його. І головне — за що? Нікому ж нібито й не дарував і в борг не давав. А як потім доведеться розплачуватися? Кажуть же, що безплатним буває тільки сир у мишоловці.

Потім… Коли ще те потім… Чи буде воно, оте потім? А жити ж якось треба вже й тепер. Зараз от розбагатіє на ще одне «посланіє», зайде до крамниці, купить хліба, печива, чаю, оселедчика, ні, краще хамси, бо оселедці дорогі — ніби то не океанські івасі, а справжня золота рибка у маринаді. Ну і, ясна річ, — пляшчину. Раз уже «вороні бог послав шматочок сиру», то й до сиру можна…

Воно б не зайве і вугілля чи брикету прикупити — поки працював у клубі, то сільрада забезпечувала, а тепер ні роботи, ні палива. Але можна буде на вирубці заробити трохи сухої деревини — скоро мороз попустить, і бригада піде до лісу. Тепло від дров хутчіше вивітрюється з хати, але він любить, як вони горять і як, згоряючи, пахнуть. Тоді флейта сама проситься до губ. Заплющиш очі, дмухнеш у неї — і душа аж на покуть злітає. Всідається там біля образа святої Марії з дитятком на руках і слухає, як він грає. Від вугілля ж, а тим більш від брикету — тяжкий дух. Краще вже холод, ніж він. Отож можна і не купувати — навіщо гроші марно тратити.

Тільки причинив двері пошти, а руда начальниця цибатої повітрулі ніби тільки його і виглядала.

— Заповнюйте, Івановичу, бланк і хутчіше до Петюні, ой-ой, звиняйте, до Петра Антоновича, сільського голови тобто. Діло він до вас якесь екстренне має. Я вже вам на мобілку сто разів телефонувала, але все — як у залізну рейку. Відключена вона у вас? Чи розрядилася? Чи, може, чого доброго, обміняли її по бартеру на… Ну, не важливо. Як будете брати — сто євро чи, як завше, у гривні перевести?

— А що мені в селі з чужою валютою робити?

— І правильно! Нате вам ваш еквівалент гривнями і не забудьте зайти до голови. Чуєте? Не забудьте!

Двері до голови — поруч, у цьому ж приміщенні, але через штахетний парканчик, що розділяє територію сільради і пошти. Левко задумався: заходити чи ні? Що доброго йому може запропонувати Петюня Пех? Повернутися до клубу? Так «вогнище культури» як згасло сім років тому, так і стоїть дубом. Хоча ні, не зовсім так. Тепер у нього два вікна вийнято з рамами і старими дошками забито, стіни облуплені, перед дверима — снігова кучугура, а з димаря — ані цівочки диму. А всередині… Падку мій, падку! Ще рік-два отак померзне будинок та й розсиплеться на порохно.

Мо’, вчора він щось учворив на п’яну голову у «Трьох дубах» і тепер Петюня буде промивати йому мізки? То хай краще в своїх поколупається. А йому ті промивальники вже в печінках сидять. Усе життя щось повчають та вимагають, забороняють та наставляють.

Він уже вийшов на дорогу і повернув у бік крамниці, як рудий Зінчин голосок так вереснув, наче за правий рукав смикнув.

— Івановичу, ви-те куди намилилися? Двері до сільради осьдечки!

— От витрішкувата, — сплюнув спересердя, але повернувся.

— А, це ви! Проходьте, проходьте, Левку Івановичу! — голос у голови такий, хоч замість цукерки на язик клади. Чи замість валідолу — під язик. — Як поживаєте? Чув, продовжуєте грати. Народ у захопленні. Що ж, артист — завжди артист, де б він не виступав. Як уже дав Бог талант… Шкода, що так вийшло з клубом і народним театром. Що поробиш — криза, як пишуть журналісти, фінанси співають романси. Може, нам з вами поки що драматичний гурток створити?

— При генделику, як філію «Трьох дубів»?

— Ну чого ж при генделику? — солодка патока голови переходить у кислинку. — Щось придумаємо. Скоро весна. Можна буде збиратися у клубі. А за літо зробимо ремонт. Я покличу молодь. Зберемося на толоку, гуртом попрацюємо. Може, район грошенят підкине.

— Ви вже сім років кличете, — не витримує Левко.

— Сім раз відмір — один відріж, — хитро вивертається голова.

То оце він, цей білобрисий вискочка, що в крісло голови вскочив раніше, ніж інститут закінчив, а тепер з усіх сил пнеться, щоб вище себе скочити, для того й покликав, щоб про клуб та драматичний гурток поговорити? Дивно, дуже дивно. Як кажуть, не той стиль. Але Петюня дивує ще більше.

— Ну, що