BooksUkraine.com » Сучасна проза » Потонулі в снігах 📚 - Українською

Читати книгу - "Потонулі в снігах"

145
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Потонулі в снігах" автора Галина Василівна Москалець. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 32 33 34 ... 58
Перейти на сторінку:
переступила через табу — жити чесно. Тому я вважаю, що світ не є цілком безнадійний.

Нині ми тим більше можемо не лицемірити і не брехати, якщо потребуємо зовсім мало. Але це тому, що нові обставини дозволили нам вибирати, віднявши наш гарант — маленьку, але постійну зарплату. Чомусь вважається непристойним вимагати зароблені гроші. Віднині розмови ведуться довкола їжі та квартирної плати. Коли зустрічаються знайомі, то кожен намагається переконати іншого, що йому найгірше. Люди відгородилися одне від одного, щоб не ділитися чи не просити. Ти мусиш ходити на роботу і не одержувати за неї нічого. Іншої знайти практично неможливо, хіба що купити.

Як же поводяться ті, хто дає нам роботу? Вони експлуатують нас, вимагаючи нечуваних моральних якостей, а самі дозволять собі стояти над мораллю. Щезли будь-які людські стосунки поза сім’єю. Стадо зголоднілих озлоблених людей, які ніяк не зважаться на бунт серед руїн, і зграя ситих хижаків, котрі не соромляться бути багатими і вважають інших нездатними досягнути чогось у житті. Такий наш світ.

Є багато способів уберегти душу. Хай вони не радикальні, але допоможуть, як іноді допомагає у скрутну хвилину непевна обіцянка. Це передовсім — розглядати життя не як боротьбу за існування, а як шлях, котрий треба пройти з гідністю. Ліки від беззахисності в нас самих. Після кожної поразки настає прозріння. Це — наш досвід, очищення, яке рятує від монотонності буття. Не треба жаліти себе, озираючись на когось. Наша — великий дар і ми повинні зрозуміти власну окремішність, вийти на гору, вдихнути чисте повітря і сказати собі: «Я плачу над убогістю, над втратами, як колись плакав Йов на попелищі. Він витримав усе і я витримаю. Сонце світить для всіх однаково. Це — найбільша справедливість у світі. Людська істота стає сильнішою, коли її оточує небезпека. Вона тоді розвивається, шукаючи внутрішні резерви. А мої діти матимуть свято кожен день. І кожен день — сонце. Їх легко у цьому переконати. Зігріті сонцем, вони віддаватимуть тепло усім довкола, навіть нашим змерзлим душам. Того, хто має багато любові, любитимуть усі».

Є така давня книжка символів та емблем «Іфіка Ієрополітика», а в ній малюнок: олень, поранений стрілою, їсть траву. І підпис: «Природа лікує». Попри біль, якого ми зазнаємо щодень, можна знайти у собі й ліки від нього. Від приниження — почуття власної гідності, від грубощів — стриманість, від невдач — спокій.

Люди щораз більше переконуються, що релігія не рятує, бо звертаються лише до обряду, а не до Бога. Спершу треба очистити себе від заздрості, ненависті, лицемірства. Бог це внутрішнє наше сонце. Людей єднають між собою любов і всепрощення. Їм не треба слів і храмів, щоб порозумітись. Вони бачать світло один одного. А для початку уникаймо зла, хоча б не чинім його.

Важко бути доброзичливим увесь час. Отрута, яку ми заганяємо вглиб, ще дасться взнаки. Потрібно себе прощати.

Якоїсь хвилі лице осяє посмішка: Боже, які дрібниці кар’єра, гроші, забезпечене майбутнє! Хай вони самі шукають мене, чому я мушу їх шукати? Безкорисливим щастя само йде до рук.

Справді, стає смішно, коли люди звертають увагу на такі дрібниці, як службові конфлікти, плетуть інтриги. Начальник переслідує підлеглого. Усе це марнотратність душі. Так само смішно, коли робота стає ідолом і їй приписують якусь сакральну значимість. Через вузькість мислення людина стає ще беззахиснішою і самотнішою.

Беззахисна старість

Є чудова і жорстока казка про те, як в однієї жінки померла дитина і вона не плакала. А коли померла свекруха, дуже побивалась за нею, хоч та була геть старою і немічною. Коли чоловік спитав у неї, чому її поведінка така дивна, жінка відповіла, що дитина уникла майбутніх страждань і тепер щаслива. А разом з бабусею відходять у небуття її неповторні досвід і мудрість. Правда, та жінка належала до небесних істот, які лише зрідка опускаються на землю і бачать усе відсторонено.

Для мене стара людина є ніби дзеркалом помилок, страждань, мудрості, здобутої внаслідок цього. Ця висохла плоть потребує зовсім мало; її тримає в цупких обіймах пам’ять. Ця терпелива душа, здається, опанувала науку життя і з гідністю йде до його завершення. А попри все ми боїмося старості. Невидимі стіни відділяють дитину від юнака, юнака від ледь посивілого чоловіка, чоловіка від немічного діда. Десь у глибинах підсвідомості приховане табу, яке забороняє зносини між ними. Дитина хоче бути дорослою, чоловік зневажає підлітка, він же зневажає старого, хоч сам ним стане. Звідки така відраза? Старий заздрить молодому, бо під зів’ялою оболонкою ховається юна душа. Вона не старіє, якщо ми не знищимо її до часу. А між нею і тілом виникає конфлікт, який виллється у хвороби і цілковите тілесне безсилля.

Старі забирають у молодих енергію — може, тим пояснити відчуження між ними? Коло старих ніколи не почуваєш себе затишно і в безпеці. Вони дратують нас не своїми повчаннями, а спробами заволодіти нашим тілом. Історія Фавста — це потенційна історія кожного старого. Це — трагедія ув’язненої душі, і є лише один спосіб її вивільнити: забути про власне тіло. Старість, як жоден інший вік, повинна бути сповнена духовності, тиші, погідного світла.

А натомість — жах, безпомічність і безсилля, відсутність Матері, крижаний подув самотності. Існує запах старості: запах затхлої непровітрюваної кімнати. Нині старі люди голодують, вмирають від голоду, особливо у місті. Вони тиняються по вулицях, випрошуючи копійки. Колись вони були сильні, а тепер цілком залежні, їх переслідують за несплату квартирної плати, їх обдурюють, вбивають. З кожним днем їх стає все більше. Є ще й страшніше пекло — інтернати. Я не знаю, як дивляться людям в очі ті, хто там працюють, яка покара чекає їх від Бога за обкрадених, зневажених, нещасних, яким лише потрібно трохи скрасити останні дні. І я не розумію, коли в інших країнах батьки йдуть добровільно в притулок, адже саме в глибокій старості слід жити з дітьми і внуками, віддаючи їм осіннє світло любові. У нас діти забирають батьків з села в місто, щоб стати їм опорою. Вони їздять до них щотижня. коли ті ще в селі, допомагають і ніколи не дивляться

1 ... 32 33 34 ... 58
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Потонулі в снігах», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Потонулі в снігах"