Читати книгу - "Пригода на п'ятому горизонті"

— Чоловіче, тут тобі не подадуть.

Почувся сміх.

Шахтарі звалили на плечі колоду і, хитаючись побрели вздовж колії. Світна пляма від Ярославового ліхтаря затанцювала на двох могутніх, чорних, блискучих, ніби вкритих лаком, спинах.

— Хлопці, як вийти до ствола? — гукнув Паливода.

— Найближче через лаву, — озвався той, що йшов позаду. — Іди слідом, покажемо.

Невдовзі штрек урвався. На козлах стояв чоловік з відбійним молотком, рубав породу, брили якої з гуркотом обвалювалися на місце, де ще недавно був вугільний пласт. Порода, нагадувала сухий мул у кілька метрів завтовшки. Двоє, що несли колоду, кинули її на купу крепіжної деревини. Один з них, показавши Паливоді отвір під козлами, звідки долинало гудіння і несло густим пилом, сказав:

— Пролізеш метрів двісті по лаві і втрапиш до конвеєрного штреку. А там пильнуй аби струмінь повітря весь час дув тобі в обличчя. Ітимеш на свіжий струмінь — вийдеш до кліті…

Шахтар на козлах припинив рубати і Паливода гулькнув у лаву. Він присів, озирнувся: шар вугілля було вибрано на багато десятків метрів, а кругом на лаві серед лісу стояків блимотіли вогники. Поряд гудів, брязкав ланцюговий транспортер, шахтарі, хто навколішки, хто навпочіпки поралися біля стояків, що утримували товщу порід, інші підбирали розсипане біля комбайну вугілля, кидали його черпаками на транспортерну доріжку. Поряд лежали саморятівники й баклажки а водою.

На металургійному заводі, де Паливода після закінчення школи працював слюсарем, теж важка робота, але над головою — високе небо. А тут — багатосотметрова товща землі, пил, гуркіт, небезпека з усіх боків. Та ще викиди — ніхто не знає, де й коли на них чекати. Правда, їх намагаються викликати штучно — вибухівники в перерві між змінами висвердлюють довгі шпури і, начинивши їх тротиловими патронами, підривають. Але цей засіб не дає повної гарантії, бо часто викиди проявляються не зразу після провокаційного вибуху, а через деякий час, тривалість якого визначити неможливо.

Паливода довго сидів, обіпершись спиною на товстий металевий стояк, спостерігав, як, фреза комбайна відгризає шматки чорного шаруватого пирога і він сиплеться, перемелений, на транспортер. Нарешті, поліз паралельно транспортеру, тягнучи рюкзак з пробами й саморятівник.

…Коли він ішов уже дерев'яним настилом вздовж чорного струмка вугілля на конвеєрній стрічці, йому здавалося, що зволожене на виході з лави вугілля виблискувало краплинами шахтарського поту.

Невдовзі засіріло слабке світло головного тунелю. Діставшись перехрестя, Паливода немало здивувався — він-бо повертався тим штреком, у якому кілька годин тому зник гірничий майстер. Він так і не втямив, як таке могло статися.

Івана Олексійовича Ярослав упізнав тільки по постаті. Той був суціль чорний, тільки губи й повіки лишилися рожевими. Помітивши Паливоду, він впрягся в лямки важконапханого рюкзака, підвівся з лавки.

— Що, хлопці, до борщу? — посміхнувся до них стволовий.

— Атож, — стомлено відповів Іван Олексійович.

…Далі вони все робили мовчки: віднесли в машину рюкзаки з пробами, мились у лазні, вечеряли в шахтарській їдальні. Було тихе й тепле вересневе надвечір'я, від лісоскладу долинав запах хвої, на копрі прудко оберталося колесо, спускаючи когось в шахту.

Водій, ще не отямившись від сну, запитав хрипкуватим голосом:

— Куди?

— У гуртожиток, — відказав Іван Олексійович. — Не знаю як ти, — звернувся він до Ярослава, — а в мене тіло аж гуде від утоми. А завтра ж така сама програма. — По часі Чередниченко знову озвався:

— Цей пласт я обрав не випадково. На лівому його крилі, де ти відбирав проби, час від часу кидає. На правому ж, де був я, на такій же глибині не сталося жодного викиду. Навіть при відпалці. Якщо твій метод і цього разу уловить цю залежність, то ми з тобою матимемо надійний показник. Але, щоб вийти з ним на люди, слід дослідити його на різних глибинах, різних марках вугілля, в різних районах. Завтра відбиратимемо проби в Донецько-макіївському районі.

У Наталки Остапенко великі сірі очі і довге волосся, що спадає на худенькі плечі жовтою фатою. Коли вона рухається, її гінка постать немов би видовжується. Йому вперше спало на думку, що для цієї дівчини він уже застарий, їй лише дев'ятнадцять. Вона зве його Ярославом Петровичем, а він її Наталкою. «Що вона каже? Ага нагадує, що вже пора титрувати… Останні шість проб. У них мусить бути найбільше нітросполук. Це ті, що я відібрав біля бетонної стіни».

— А як температура трималась? — запитав, відсовуючи зошита з розрахунками.

— Так, як і мусить бути — дев'яносто вісім градусів.

…Вони закінчили аналізи разом із дзвоником. Інститут ураз сповнився гомоном, шурхотом багатьох ніг, клацанням замків. Помітивши, що дівчина заходилася мити колби, Ярослав сказав:

— Облиште. На лекції запізнитесь.

— Нічого. Один раз можна, — усміхнулась вона і по хвилі додала: — Кажуть, ви були суворим викладачем?

— Щодо ледарів.

…Паливода швидко дзьобав пальцями в клавіші лічильної машинки, а Іван Олексійович, принісши смужку міліметрового паперу, накреслив на ньому довгу лінію, що мала означати штрек, і в масштабі позначив місце відбору зразків. В точці викиду він намалював хрестик.

— Давай результати, — сказав.

Ярослав підсунув до Чередниченка лабораторного зошита. Він уже й без того знав, що справа їхня немарна. Кількість нітросполук збільшувалася від периферії до місця викиду. Шеф теж це знав. Уже тиждень, як вони повернулися з шахти, і кожного дня Чередниченко тінню стояв