Читати книгу - "Пригода на п'ятому горизонті"

Інвалід щось прохарчав у відповідь, не обертаючись.

— Це Микола — зять його тоді виніс із криївки, яка обвалилася й привалила Павлові ноги. А Павлів напарник, хоч його тоді й не придушило, лежав два тижні в лікарні — отруївся газом.

— Хіба в нього не було саморятівника? — запитав Паливода.

— Ех, дорогуша, дорогуша, ти встигни ще ним скористуватися, тим саморятівником. Якщо ж устигнеш, але перед тим ковтнеш того газу — мучитимешся з тиждень — нудота, головний біль. Якщо ж не встигнеш — лигне тебе дідько. А побачив би ти трупи людей, що отруїлися під час викиду… Зелені й покручені, немов би їх корчі крутили.

…Кліть, яка досі падала з рівномірною швидкістю, почала різко гальмувати. Потріскувало у вухах. Паливода відчував, як сила інерції вдавлює його в підлогу.

— Приїхали, — глухо долинув голос Чередниченка.

Ярослав спрямував промінь світильника між дверима й дахом кліті: світна пляма поволі поповзла вниз разом з патьоками води, що стікали по сірому колодязю шахти.

Майстер, який мав провести Паливоду до місця відбору зразків, вийшов з підйомника останнім. Крім шахтарської амуніції, в нього через плече висів ще аналізатор на метан.

— Не забув? Відбиратимеш через один пікет, — наставляв Іван Олексійович, лаштуючи на плечі порожнього рюкзака. — А біля місця, де стався викид — через два, п'ять, десять метрів…

— Гайда вже, — квапив майстер.

Вони йшли по дерев'яному настилі, збоку колії. Паливода ледь устигав за провідником. З тієї хвилини, як вони залишилися вдвох, його не покидало моторошне відчуття, адже над головою п'ятисотметрова товща. Хоча тунель — до трьох метрів заввишки і стільки ж завширшки — і кріпився металевими арками, Ярослав боявся тієї товщі. Він уперше згадав слова Лебедя, які спочатку розізлили його, а потім надали затятості:

«Ідея фікс, як і десятки інших». Тут глибоко під землею вони вже не здавалися такими образливими.

Тунель раптом розгалузився на два значно вужчі. З-під стелі зникли лампи денного світла. Майстер зупинився, кивнув праворуч:

— Вам туди. Ідіть цим штреком, нікуди не звертайте. І майте на увазі, штрек не вентилюється, бо ніхто в ньому не працює. Відчуєте слабкість, потовиділення — ноги в руки і гайда назад. Метан — така зараза, що й не зчуєшся, як втратиш свідомість… Ну, бувайте.

Паливода якийсь час ішов швидко, ніби хотів наздогнати білу пляму від світильника, що бігла попереду по дощатому настилу. Іноді настил уривався, і він тоді чалапав по кісточки в воді. В деяких місцях покрівля низько просіла, обаполи, якими вона кріпилася, потріскались, арки покрутило і Паливода, зачаївши подих, пролазив під тим місцем навпочіпки. Нарешті промінь, що знесилено борсався в суцільному мороці, уткнувся в перепону. Отже позаду — більш ніж двокілометрова відстань, а від порожнини викиду його відділяє свіжозмурована стіна. Ярослав уже давно відчував, що йому важко дихається.

«Слід швидше відбирати проби», — подумав» скидаючи рюкзак і дістаючи з нього мішечки.

Пласт виявився досить товстим, складався з трьох пачок. Паливода відбирав з кожної пачки окремо. «Якесь крихке, перем'яте вугілля, ніби його в ступі товкли… — думалося поволі. — Та й душно ж, хай йому грець, аж упрів. Це тут за бетонною стіною загинув шахтар. Викид стався тієї миті, коли він рубав відбійним молотком. Шахтний геолог розповідав, що його тільки ледь присипало. Комісія, яка розслідувала цей випадок, не знайшла на тілі загиблого жодного каліцтва: він помер від отруєння газом. Його друзі, які перебували трохи далі від забою, врятувались.

Сіра бетонна стіна нагадувала склеп. На мить він пошкодував, що набився піти саме сюди. Іван Олексійович відмовляв: «Вперше в шахті, нащо тобі те неспокійне крило?» Та Ярослав затявся. Мовляв, на власні очі хоче побачити місце викиду. Але тут, де загинула людина, його допитливість сильно поступилась місцем страхові. Раптом він відчув сором. Адже якщо не він, то мусив би йти Чередниченко — слабосильний, виснажений виразкою шлунку.

Тим часом два, п'ять, десять метрів від бетонної перегородки залишилися позаду. «Та й жарко ж, очі потом заливає! Каска з ліхтарем здається свинцевою… А ту перегородку ж мурували люди. До того ж невдовзі після нещастя. Що вони відчували?»

Останню пробу зупинився відбирати за триста метрів від порожнини викиду. Тут уже шар вугілля був монолітним, не потовченим. Уламок, що його видобув Паливода з пласта, відбивав у промені світильника міріади блискавиць, ніби з нього вивільнилися промені прадавнього сонця.

Назад іти було багато важче. Спочатку Ярослав лічив пікети, які значилися на стіні штреку через кожних двадцять метрів, а далі йшов, вистромивши шию і похитуючись — в плечі врізались лямки рюкзака, попереду бачив тільки настил і рейки вузькоколійки. Від штреку часто відгалужувалися бічні ходи, інколи під таким гострим кутом, що Паливода губився, не знаючи куди йти. Раптом помітив, що в промені світильника замерехтіли золотисті пилинки. Зупинився, ретельно оглянув тунель. З'явилося відчуття, що він не туди йде. Якщо орієнтуватись за часом, то мусив би вже вийти до центрального тунелю. А тут повіяло якимось пилом… Отже, заблукав. Стало моторошно. В пам'яті спливло колись читане про хитромудрі лабіринти єгипетських жерців. Всяк, хто до тих лабіринтів потрапляв, залишався там на розпач і голодну смерть. Паливода прислухався. Він не міг би сказати напевне, що чує звуки, бо у вухах від утоми й страху гуділо. Все ж попрямував уперед. «Коли звідти повіяло пилом, то там мусять провадити якісь роботи…» — подумав.

З кожним кроком звук ставав усе гучнішим. Тріскотіння відбійного молотка нагадувало кулеметні черги. Невдовзі попереду замиготіли вогники. Поряд з колією валялися шматки кабелю, труби, крепіжна деревина. Паливода зупинився біля двох голих до пояса шахтарів, які поралися біля