Читати книгу - "Якщо на землі є пекло…"

Петро одразу впізнав Володю і обачно порачкував до стіни урвища. Тепер його не бачать ні Шакал, ні есесівець — зате добре бачить Володя.

— Уже й не сподівався вас зустріти, — важко дихаючи, каже знизу Петро. Його глухий голос долинає до Володі невиразно, немов із глибокого підземелля.

— Все буде добре, Петре, — відповів йому тихо.

Тим часом Еріх затіяв балачку з вартовим есесівцем. Той, видно, знудьгувався й охоче розбазікував з художником, якого часто бачив в есесмістечку за розмальовуванням нацистських гасел та інструкцій. Володя не прогавив момент: з-за пазухи миттю випорснув пакет, потім — пляшка, Петро зловив усе те на льоту.

— А де ж Кость? — запитав у Володі.

— Потім розкажу, а ти не гай часу — мерщій їж…

Петро розірвав обгортку, відкоркував пляшку й почав швидко їсти. Сльози вдячності застилали йому очі, й він раз по раз змахував їх рукавом…

— Тримайся, Петре, — тихо сказав йому Володя. — Тепер ми будемо навідуватися до тебе частіше. Бережи себе…

Володя взяв кілька табличок і відійшов від урвища, вдоволений тим, що все вдалося, як вони й планували. Радий був, що Петро живий, що принаймні цього дня вже не помре з голоду.

З одного лише погляду на радісне обличчя Володі і Еріх, і Жора зрозуміли, що Петро одержав харчі… Утрьох вони дружно взялися за роботу, намагаючись закінчити її якнайшвидше, щоб зекономити трохи часу на виготовлення Жорі зубних протезів.

За годину вони вже поверталися в Еріхову майстерню. Згадували подробиці успішної операції.

— Того огидного Шакала, — казав Еріх, усміхаючись, — я спершу хотів прогнати від себе. До чого ж мерзенний тип! Вальдемаре, завтра ти віднесеш цьому гидомирникові кілька сигарет — і проблема зустрічей з Петром буде вирішена.

— А де ж дістанемо сигарети? — засумнівався Володя.

— Карел допоможе — розживемося, — запевнив Еріх і раптом засміявся: — А ми таки розіграли сьогодні спектакль, як по нотах. Спритність рук і ніякого шахрайства! Так казав колись мій добрий знайомий гер фон Гольц.

— Ви ж обіцяли про нього розповісти, — нагадав Володя.

— А чого ж, розповім із задоволенням. То ж моя молодість, а вона завжди прекрасна. Навесні 1929 року мені виповнилося двадцять шість літ, я — молодий художник. Жив я в Берліні. Важко тоді було творчій інтелігенції. Як і багато інших, я борсався у злиднях, але був повен надій, вірив у власні сили, в свою щасливу зірку. Розпочав кілька великих полотен, мучився над ними з ранку й до ночі. Працював з великим піднесенням і завзяттям і почувався щасливим. Бачив, як на звичайному полотні в творчих муках народжувалися картини, яким, можливо, й не судилося потрапити до найкращих музеїв світу, однак вони здатні були пробуджувати в серцях людських світлі почуття. Це мене найбільше тішило. Можете уявити моє тодішнє становище: купа боргів, порожній гардероб, порожній шлунок, порожній гаманець, але в серці повно надій… Одного разу, працюючи, я відчув страшенний голод і втому. Пригадав, що вже дві доби нічого не їв. Почав перебирати в пам'яті усіх своїх знайомих, обдумуючи, у кого б розжитися хоч на шматочок хліба. Усім я вже добряче набрид, багато заборгував. Незручно, соромно знову просити, та що поробити… Голод примусив відірватися від роботи й мандрувати по місту в пошуках милосердного кредитора. Невже ніхто не позичить, не почастує кухликом гарячої кави, не пригостить тарілкою супу?.. Почав обходити знайомих. У одних — квартира на замку, у других — усі хворі лежать, у третіх нема й пфеніга, у четвертих — товста, закошлана господиня, мати одного мого знайомого художника, не знімаючи з дверей ланцюжка, холодно повідомила, що її син кудись поїхав і невідомо коли повернеться. Я було заїкнувся, що хотів би позичити трохи грошей, але кудлата тіточка нагадала, що потрібно спершу повернути борг, а тоді вже просити вдруге… Як у маренні, поплентався я далі. А тут ще якась дурепа, висунувши голову з віконця газетного кіоска, вигукувала на всю вулицю: «Купуйте газети! Списки самовбивць! Купуйте газети!..» Поліційне управління видрукувало в газетах списки тих, хто останнім часом покінчив життя самогубством. Набридливий голос кіоскерки боляче хльоскав по серцю, ніби й мені віщував самогубство…

Вже вечоріло. Я змучився в марних походеньках, ноги запліталися від утоми, від голоду спазмами зводило шлунок, паморочилась голова. Білий світ був немилий… А стояв якраз травень, буяла весна, в повітрі пахло весняною грозою. Проходячи мимо ювелірного магазину, я зупинився біля дзеркальної вітрини, побачив у ній своє відображення й вжахнувся. «Кандидат до списку самогубців», — подумав про себе. І тут свідомість пронизала несподівана думка: написати картину, щось на зразок автопортрета під назвою «Відчай». Ця думка так мене заполонила, що змусила забути про все на світі. Заворожено стояв перед вітриною й обдумував фрагменти майбутньої картини, яку вирішив писати негайно.

Та зненацька по небу вдарили вогненні зигзаги сліпучо-білих і фіолетових блискавок, оглушливо, розкотисто торохнув грім, а на асфальті закрутився стовп куряви. Небо вкрили чорні грозові хмари, враз стало темно, і мені вже було не до сюжетів. Кинувся навтьоки, а куди — й сам не знав. Пробіг кварталів зо два, захекався. І тут линула злива як з відра! А я ж тільки в тоненькій сорочечці. Цього мені ще не вистачало — намокнути й застудитись. Хто ж мене лікуватиме? За які гроші? Прожогом метнувся в низьке й темне, як тунель, кам'яне підворіття, звідки несло прохолодою. Стою, відхекуюсь, радію, що встиг сховатися від зливи.

В небі миготіли блискавки, розпанахували чорні хмари, оглушливо гримів грім, нестримні покоти води шуміли по асфальту. Такої могутньої грози я, здається, ще ніколи не бачив і ніколи ще не відчував себе такою безпорадною