Читати книгу - "Подзвін з-під води"

Вони обійшли будинок вузенькою, протоптаною в снігу стежинкою і опинилися на задньому дворі. Від зачудування і несподіванки Антон вкляк на місці. Перед ними застиг закутаний в білу снігову вату і наче підготовлений до довгої зимової сплячки фруктовий сад. Яблуні, груші, абрикоси, вишні, бузкові кущі спочивали під великими шапками снігу, а навколо аж пливла луною дзвінка морозяна тиша.

– Подобається наш сад? – прошепотіла йому у вухо Валерія.

Антон ствердно кивнув головою і ступив слідом за жінками на таємничу, як вхід до казкового лісу, стежину між поснулими деревами, продовжуючи захоплено споглядати довкруги. Низько схиляючи голови, аби не зачепити віття дерев у важких білих ковпаках, вони пройшли крізь увесь великий сад. Інколи Антон усе-таки зачіпав якусь гілку, і на нього сипався, наче святкове конфеті, білий сніговий порох, виграючи на яскравому грудневому сонці мільйонами малесеньких іскор. Антонові здавалося, що крізь суцільну зимову тишу до нього долинає від цих дерев виразний шепіт, і він уважно дослухався до цих голосів, намагаючись розібрати, що йому хоче сказати цей приспаний сад. Дивуючись сам собі, він зупинявся через декілька кроків і, прикривши очі, слухав навколишню тишу, ніби і справді розрізняв у ній якісь голоси.

Через кілька хвилин вони уперлися в низеньку дерев'яну будівлю, вхід до якої охороняли дві велетенські, вирізьблені з цільного дерева фігури казкових істот – напевно, середньовічних грифона і єхидни, зображення яких Антон колись бачив у підручнику з історії європейської міфології.

– Це наш дідусь сам колись вирізав із старих колод. Він у нас ще й відомий різьбяр по дереву, – прокоментувала побачене Валерія.

Обережно постукавши в двері, вони зайшли до хати. Усередині було світло від кількох старовинних гасових ламп, які палахкотіли мерехтливими вогнями в різних кутах приміщення. Посеред великої кімнати на низькому табуреті сидів красивий сивочолий чоловік у вишиванці та білих полотняних штанях, босий, не зважаючи на доволі низьку температуру в приміщенні, схожий на якогось давнього філософа, що ніби зійшов сюди зі старовинних народних малюнків. Його довге хвилясте, трохи аж жовтаве волосся стягувала навколо голови червона хустка, а довга сива борода кучерявилася аж на самих грудях. У своїх великих долонях чоловік стискав цілий жмуток пензлів різного розміру. Замислений погляд його синіх очей губився десь у химерних глибинах ще не дописаної картини, яка стояла перед ним на саморобному мольберті. Скрізь по кімнаті висіли, стояли та лежали купами інші його роботи, а вздовж стін були розставлені різьблені фігури людей і тварин.

Валерія тихо підійшла до дідуся ззаду і поклала руки йому на плечі. Але він навіть не поворухнувся, продовжуючи вивчати власну картину.

– Дідусю! Це я – твоя онука. Я приїхала у гості до вас! – сказала Валерія і поцілувала діда в давно неголену щоку.

Він, нарешті, отямився і подивився на неї здивованим, нічого не розуміючим поглядом. Навіть не посміхнувшись і нічого не відповівши, він знову повільно перевів погляд на картину, з головою поринувши у це дивне споглядання.

– Я ж кажу – отак уже більше місяця сидить перед нею і все дивиться туди, дивиться, ніби хоче там щось таке розгледіти, чого ще не знає у житті. Навіть не знаю, що мені робити з ним. Я і годую його власноруч, і вмиваю, і до вітру виводжу. А він усе сидить і дивиться на картину. Бачиш, навіть тебе не впізнав, – з гіркотою в голосі сказала Валерія Миколаївна.

Розгублена Валерія присіла навпочіпки перед дідом і взяла його за руку.

– Дідусю! Ти мене чуєш? Це я – твоя Лера! – Вона посмикала його за руку, але дід уже навіть не поглянув на неї.

– Пантелеймоне, ну озвися хоч до своєї коханої онуки! Чи ти зовсім втратив усі почуття? – крикнула Валерія Миколаївна, але і це не подіяло на сивочолого художника, котрий невідривно дивився на свою картину.

– Хіба не можна нічого з ним зробити, аби вивести його з цього стану? Ти ж умієш, бабусю! Ти ж іншим допомагаєш! – трохи не заплакала Валерія, благально дивлячись на спохмурнілу родичку.

– Іншим – можу. Йому – ні. Це щось невідоме для мене, нез'ясоване. Раніше такого з ним не було. А тепер ось сталося. Він навіть не розмовляє зі мною, то що я можу тут вдіяти? – прикро похитала головою Валерія Миколаївна і пішла з хати на двір.

Валерія, постоявши ще кілька хвилин біля діда, також сумно вийшла з кімнати. А от Антон не зміг зробити і кроку, бо щось підсвідомо змусило його залишитися на місці і спостерігати за цим старим художником. Він ще раз обвів поглядом його картини, які, здається, були тут всюди. І раптом йому здалося, що він побачив на цих полотнах щось до болю знайоме, щось таке, від чого йому зробилося якось моторошно і незатишно. Червоно-чорно-оранжева палітра дідових картин одразу зачіпала за душу, давила на мозок, змушувала відчуття озиватися невідомою музикою, цілою симфонією нетутешніх голосів і мелодій, серед яких виразно проступав тужливий стугін церковних дзвонів. Він став особливо розбірливим, коли його погляд знову торкнувся картини, на яку невідривно дивився сам художник. З неї у саму душу заглядали якісь фантастичні істоти з очима, схожими на далекі, невидимі звідси зорі, а свідомість одразу губилася в цих густих фарбах і самотньо блукала дивовижними, ніколи раніше не баченими пейзажами якихось потойбічних місцевостей. Усе це утворювало дивну атмосферу похмурої загадковості, від чого шкіра вкривалася мільйонами неприємних кусючих мурашок, а нутрощі проймав морозяний дрож.

Антон поспішив вийти з хати на двір, аби ковтнути свіжого повітря і перевести подих. Жінок у саду вже не було, напевно, вони повернулися до будинку. Постоявши трохи на ґанку, він загріб долонею з поруччя жменю яскраво-білого снігу й обтер ним палаюче обличчя.

– Ви чули коли-небудь подзвін з-під води? – раптом пролунав позаду нього хрипкий чоловічий голос.

Антон здригнувся від несподіванки і різко, аж до болю в спині, обернувся назад. У дверях хати стояв дід і дивився кудись поверх Антона.

– Я його зараз малюю