Читати книгу - "Срібне молоко, Валерій Олександрович Шевчук"

із цвіркунових заспівів, а ще більше з його стривоженої, але повної знесености, душі. Іншого б разу, як це вже траплялося, дяк, може, послухався б погуку того простору та й рушив би в нього, ні про що і ні про кого не думаючи, але якась незрима сила втримувала його, сила із серця, а не з голови, бо думка веліла йому в тому синьому просторі згубитися, ні над чим не застановляючись. Однак ще більша сила наклала йому на шию тугого повітряного зашморга чи ошийника, прикувала його, як куною, до цих полів, що стелилися навсібіч, до ріки, яку холодило Змієве тіло, і до тих палаців та снігових гір у небі. Отож блукав понад рікою, у верболозах, виходив на шлях, спинався на могили й дивився затуманеним поглядом у даль, але піти звідсіля не міг. Груди йому хвилювалися, бо там поселилося солодкооке і солодкодишне, білої барви звіря, якась ласка, що мала Явдошині очі й пахла Явдохою, і він раптом відчув її незриму, але істотну присутність, адже це вона була розлита в цій драглистій синяві, в цих палацах та горах, у теплому холоді ріки, у цвіркунових піснях, у музиці власної душі, отож таки не міг відійти від села далеко, а все повертався до шкільного ґанку. Зрештою, не втерпів, вийняв із торби темперу,[8] старанно очинив ножичком, відтак розгорнув секстеренас,[9] умокнув темперу в бузинове чорнило, і вона почала швидко бігати білим полем, сіючи брунатні живі, схожі на пташок, що налетіли на стерні, літери, які, складаючись, раптом почали творити щось подібне до цього дня, до синяви, палаців чи замків, до цвіркунового скрекоту, до дзвону жайворонків, до зела, що дурманіє і виточує чи витискає із себе піт своїх пахощів, відтак дихає, мов живе; до вкладених у ясні колодязі чорних стовбурів, до листя на тих деревах, тобто зелені повітряної, зараз воно не мало сили навіть шелестіти.

І в уяві дяка Григорія Комарницького оживав шлях, котрий вів його до Чучманської землі, де ходять синиці в синьо-жовтих жупанцях і в круглих, схожих на мисюрки, наголовниках, де зозулі виковують золотими молотками хвилини, години, дні й місяці, а все це складають, як снопи в полукіпки, в роки. Відтак і журавка підіймає до неба довгого дзьоба і видає печального погука, а горобці купаються у жовтому промінні й отрясають на світ його розпилену бронзу. Можливо, саме в тій землі, куди так смутко течуть його очі, і збирався він будувати собі хату з лободи, з дурману, хату, в якій ніхто на нього не нападе, ніхто не ловитиме, не врізуватиме поли, не гнатиметься він світ за очі, а отже, не матиме потреби йти туди – не знати куди, бо нарешті переконається, що оте «не знати куди» і є омріяною Чучманською землею, хоч у тому слові й заховано інше – «мана».

6

Це й справді була мана, чи омана, бо Змій тільки вдавав із себе сплячого та спокійного, але світ колотити не переставав, і чільним воїном з його полку тут виступала Гапка Дмитриха, яка, поки пан писар чинив допити в отаманській хаті, поглинаючи заодно щедру їжу з наставлених мисок, бігала селом, як встекла, хотіла-бо роздобути собі свідків, котрі б утвердили її правду, в якій сама нітрохи не сумнівалася. Для цього та прудка жінка взула чоботи-скороходи, отож і пурхала, як горобець, але не такий поетичний, як це уявлялося дяку Григорію Комарницькому, а таки сірий і наполоханий, хоча й нахрапистий, тим більше, що до пана писаря в отамановій хаті її не допустив гевал, котрий ту хату в тому часі стеріг.

– Злизни з очей, бабо! – сказав він, ворухнувши страхітливими вусищами, через які більше був схожим на сома, аніж на людину, – бо я пускаю до панів урядових тільки тих, кого вони кличуть.

– А мене не кликали? – схилила на плече гарбузячу голову Гапка.

– А тебе не кликали, – байдуже сказав гевал.

– Та ж бо там про мене йдеться! – верескнула Гапка.

– Про тебе, – смикнув за вус гевал, – але пани урядові хочуть про тебе, бабо, не від тебе, а від чесних людей почути.

– А я вже не чесна? – ще більше звищила голоса Гапка, при тому так, що і в гевала зів'яли вуха, наче листя без доступу вологи. Гевал трохи застрашився, спробував поворушити зів'ялими вухами, а що йому те не вдалося, сторожко помацав пальцями – висіли клаптями, як у деяких клаповухих собак.

– А ти не чесна, – сказав спересердя, – бо чесних до суду не тягнуть. Злизни, бабо, з очей, бо ще бука закоштуєш!

І він і справді звів бучка, але Гапка зовсім не бажала куштувати будь-чиїх бучин, отож чоботи-скороходи понесли її до Ващихи. Ващиха саме стояла в дворі, і Гапка виросла перед нею, ніби з неба впала, на мить закопавшись у землицю.

– Змилуйся, Ващихо, – сказала надто вже напрямець, без жодних перевалок, – скажи, чи син твій удома?

– Мій син? – спроквола спитала Ващиха, вимірюючи очима Гапку від ніг до голови, ніби ніколи її не бачила, а тільки щойно уздріла. – Це ж котрий, бо в мене їх п'ятеро?

– Та ж той, що лигався був з Явдохою, – надто неполітично сказала Гапка, зовсім не дбаючи про закони розумного дискурсу, адже в Київській академії вона не вчилася.

Ващиха ще раз зміряла куценьку, розтіпану, вельми схожу на горобця Гапчину постать і сказала:

– Такого сина в мене нема. Щось переплутала, Гапко, чи ж часом не впилася?

– Та я ж про Трохима питаю.

– То навіщо тобі Трохим?

– А хочу, – заторохкотіла Гапка, – щоб він прийшов до урядових і признався на праві, що злягався з Явдохою.

На те надто пряме слово Ващиха поставила брови сторчма, зиркнула вражено на розтріпаного горобця-бабу перед собою і сказала таким іржавим голосом, що з її слів справді посипалася жовто-червона іржа:

– Я за свого сина отвіту не несу, бо вже дорослий. А коли його звинувачуєш, то постав, Гапко, «лице». А коли не доведеш, – ще іржавіше мовила, – то тобі право знайдуть у Полтаві.

– Але ж про це всі знають! – вражено-наївно вигукнула Гапка.

– Знають чи не знають, – тим-таки іржавим голосом прорекла Ващиха, – а ніхто ще на мого сина «лиця» не подав. Атю на тебе, Гапко, щезни з моїх очей і пропади!

Це останнє речення почув Ващишин пес, а коли вимовляється: «Атю!» – він ніколи не спав, а притьма кидався, був-бо на те добре