Читати книгу - "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"

Кузімбір, споглядаючи то на Фоку, то на Андрійка, тверезо повертався до обрахунку вирубки.

— Отже, скільки колод до свят?

— Коло 1650, — відповів Фока.

Кузімбір знову дивився навколо, після чого вістрям палиці рисував на землі, бурмотів і рахував уголос:

— 70 днів роботи, отже, 21 колода в день. Так від біди то можна й 25 колод в день. То до свят буде 1750 колод.

— Половину до свят, дві і пів тисячі! — бундючився Мандат.

— Так, це можна, — підтвердив пихато Ґєлета.

Андрійко уважно глянув і сплюнув. А Кузімбір жахнувся.

— Чоловіче, не перехвалюй себе, лісосіка цього не зносить! А ти знаєш, скільки це на день? Чи ти збожеволів?

— Це неможливо і непотрібно, — підтвердив Фока.

— Можливе і певне, — бундючився Мандат.

— Порахуй, — намагався спам’ятати його Кузімбір, — 32 колоди в день, це найбільше, що взимку при короткому дні ми можемо витягнути. То було б 2240 колод, але страшно важко, це неможливо. А для того, щоб натягнути дві ж половиною тисячі, треба б звалити 35 колод на день. Смійся з цього, бо не впораєшся.

Мандат не відповідав. Ґєлета незворушно процідив:

— Ми впораємось.

Фока підсумував.

— Достатньо буде 1650 колод! Тож згода?

Рубачі мовчали.

Надворі вже було темно. Триразовий сміх дитини пролунав у пущі. Скреготливе відлуння скакало по лісах. Вони застигли безмовно, зрозуміли. Мисливець Цвирюк раптово зірвався, злостива посмішка зникла з його обличчя. За ним вискочив Кузьма Ґотич, званий Віхринкою. Вони швидко вийшли з колиби. Фока стенув плечами, заспокоюючи похапцем.

Досі такого не було, це не такий ліс. Чистий…

— Хтось привабив, — пробурмотів Петрицьо.

Кузімбір дивився недовірливо, оглянув уважно всіх, видобув з глибини грудей:

— Може, вже хтось затужив за жінкою? А може..? Це варко, цього не можна допускати!

Андрійко поривчасто цикнув, один й інший підірвалися, наче їх гад у сідниці вжалив, а Андрійко завзято шепотів:

— Вара, бо зараза! Зафуркотять в вас зголоднілі бажання лісових дівок! Вовчий борделисько…

Фока поспішно встав, тихо відповів:

— Такі слова на бутині, Андрійку?

Андрійко напружився і схилив голову, а Костьо Матарга підвівся і храбрувався:

— Го-го, хто ж це краще розуміє, ніж ми, солдати. Бував і я з камратами у такому борделі, справжньому. Всі, як на підбір, панночки делікатні, саме біле тісто — хто зна, княжни чи цісарські родички? — розкладаються. І хай мені плете, хто що хоче, але це пастка очевидна, ліжко западеться на дно пекла. Не цього разу, то іншого. Я не торкнувся жодної. Зате потім — ех….

Фока приклав пальця до вуст, а Костьо відхилив голову так, наче хтось замахнувся на нього кийком, і сів. Вони вдаряли один по іншому поглядами. Опустили очі, замовкли.

За годину Іванисько Цвирюк і Ґотич-Віхринка повернулися.

— Ані сліду, — буркнув розчаровано Віхринка.

Цвирюк сумно шепотів, без злостивої усмішки:

— Були б сліди, були б, якби сніг. В мохах шукати — даремно.

Більше він не відзивався. Фока перервав мовчанку:

— То як все ж з бутином?

— Ну, як же, — видобув з глибини грудей Кузімбір, — доля наша лісова, на ліс виллється. Кажу ж — бутин в сам час, а тут ще й ніби власний. Дякувати Богові, — він встав і подав Фоці руку.

За ним вставали всі, подавали руки. Тільки Андрійко Плитка вже зовсім не мав бажання нести смерть лісам. Зажурений більше, ніж будь-коли, він нарікав чітким шепотом.

— Сили у мене поменшало, клопоти булькотять, як вода понад вухами — сінокоси, плоти, городи, молода худоба — роботи є до кінця життя. А тут надто смутно, ліс на пів дня — це здоров’я, а лісосіка — це вічна чужина. Корову не видоїш, теляток не виростиш, кури не закудкудакають, когути не запіють, коні не заіржуть, діти не засміються… Стукаєш і стукаєш. Ні!

— А все ж, щоб нікого не ображати, ви ж перший рубач на світі,— переконував Фока.

— Лісова смерть, — підлещував Петрицьо.

Андрійко оживився.

— Досить смерті! Тут кінець світу, ніхто ніколи не поселиться, нічого не побудує, завтра кинеться новий ліс. Проти голоду — не лісосіка, а рільництво. Для чого тут закопувати життя. Ні!

Вони скисли, безпорадно мовчали. Серед тиші прошептав Лесьо Караванюк:

— Не дев’ять, а вісім.

— І не дванадцять, — пробурмотів Петрицьо.

Кузімбір видобув з глибини грудей.

— Що тут скажеш, робота небезпечна, а без Андрійка — бах!

Бомба швидко пробелькотів:

— Андрійку, викидаєте у вікно такий заробіток? Такі гроші?

Андрійко несподівано спалахнув. Зірвався, вихопив з-за паса сокиру і кинув її у ватру, аж посипалися іскри, а всі, крім Фоки, відскочили від вогнища. Торкаючись головою даху колиби, Андрійко вдаряв очима і дико кричав:

— В огонь це! Чорти чигають на грошах. Геть!

Ображений Бомба глухо белькотів:

— Кому ж ідеться про гроші? Ми що вірмени? Євреї чи погани? Все задля худоби, і задля дітей теж.

Осмілений Лесьо Караванюк вирвався з юрби, в його очах щось заблищало так, неначе сарна пробігла через сонний ліс.

— Люди добрі, — волав він, — покаяння відбувається, в голові перевертається! Я бідна пущова людина, але такому багатству відразу душу записувати?

Рубачі занепокоїлись. Почергово дивилися то на Фоку, то на Андрійка. Савіцький підійшов до Леся, поклав йому руку на плече.

— А кому ж від цього кривда?

Ґєлета випростався, процідив зневажливо:

— Де ж іще те твоє багатство, Лесю? Хіба-що п’ять тисяч патичків на твої кості.

Мандат зареготав з полегшенням:

— Бідний! Дивіться на него! Не рушиться з печі, день і ніч висиджує біду і молиться на біду.

Очі Леся гаснули, мружилися. Матарга давився басом:

— Лякається з усіх сторін, тому й бідний.

Затурканий і висміяний Лесьо зірвався ще. Підскочив до велетня і гавкнув на того пискляво, як малий пес на великого:

— Не лякається, неправда! Просто вільний.

Андрійко повільно витягнув сокиру з ватри і спокійно сів.

Фока рішуче промовив:

— Ваша воля. А без вас ми не почнемо, Андрійку, бо ви щасливчик, — потім дивився довго на Леся.

Лесьо зовсім знічений сидів у тіні. А Фока голосно сказав:

— Ви всі мені любі, юнаки і товариші. І ви, Лесю, не гірший, ви мені наймиліший. Святий отець бідакам миє ноги у найбільше свято.

Розчулений Бомба пробелькотав:

— Це ви красно сказали, ґаздо, і для нас це добрий знак.

Андрійко знову цикнув, вони знову підривалися, але тепла згода розійшлася по різних кутах колиби присипляла і сама ватра засинала. Побачивши це, Петрицьо