Читати книгу - "Дамір, Iрина Давидова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Запам'ятай, щеня, ще раз побачу тебе поруч з дівчатами, вважай, ти труп!
Женя тільки сплюнув, і потерши розбиту губу, злісно подивився на Руську, яка схлипувала, причаївшись за моєю спиною. А через секунду зник за рогом будинку, немов і не було його тут, та тільки неприємні відчуття в душі залишилися після цього гаденяти.
Я, не звертаючи уваги на Даміра, обернулася й обійняла свою подругу. Вона розридалася, здригаючись всім тілом, а я пошкодувала про те, що не змогла вдарити Женю. Він на це заслуговував. Ніхто не має права ображати дівчат, є найдієвіший спосіб — поговорити спокійно й прийти до обопільного рішення. Він же зробив, як слабак, спочатку вдарив її, потім ще й словесно принизив, зробив все, щоб розтоптати її почуття й душу.
Байєр дав мені час, щоб я могла трохи заспокоїти подругу, а потім ввічливо прокашлявся, нагадуючи про свою присутність. Руслана постаралася трохи витерти сльози рукою, і винувато підняла свої заплакані очі на чоловіка.
— Спасибі, що не дали Лію образити, — прошепотіла вона, й мені здалося, що по моєму серцю пройшлися гострим ножем. Їй боляче. Дуже. Її голос про це кричав.
— За це не дякують! Хто він?
— Мій колишній, — відповіла Руся і, знайшовши в сумці хустку, почала витирати обличчя.
— Виродок! Тебе бив?
— Одного разу...
— Слабак! Якщо він ще хоч раз з'явиться і почне ображати, негайно повідомте мені.
— Дякую, — неголосно промовила я, а потім немов отямившись, поцікавилася: — Що Ви тут робите, Даміре Тімуровичу?
— Ти зронила у мене в машині ось це, — його обличчя одразу ж подобрішало, й він дістав з кишені куртки мою пудру, але так і не віддав мені, уважно вивчаючи мене поглядом.
— Я б обійшлася без неї до понеділка.
— Лі, це всього лише привід, щоб тебе побачити.
— Навіщо?
— Хочу тебе! Бачити.
— Даміре Тімуровичу...
— Як подругу звуть? — перебив він.
— Руслана.
— Руслано, Ви додому йшли чи у справах?
— За покупками хотіли сходити, — шморгнувши носом, здала вона нас, за що я несхвально зиркнула на неї.
— От і добре. Почастуєте мене кавою, а потім я Лію сам відвезу за покупками.
— Що?
— Добре, — погодилася Руслана і, розвернувшись, увійшла в під'їзд.
— Ліє, поквапся, — порадив мені Дамір, і пробравшись мені під куртку, поклав руку на поперек. Слава Богу, я в платті, інакше б під кофту заліз.
— Тобі личить це плаття, мені подобається, — тільки хотіла йому подякувати, як він тут же зіпсував хороший момент, — але у нас на побаченні я хочу бачити тебе в більш відвертому.
— Даміре Тімуровичу, у нас з Вами не буде побачення.
— Які квіти ти любиш? — поцікавився він, вказівним пальцем вимальовуючи візерунки на моїй спині.
— Чорні троянди, — несвідомо ляпнула, і сама ж прикусила собі язика. Балда.
— Ліє!
— У нас не буде побачення, Даміре Тімуровичу. І за продуктами вирушайте з Русланою! — навмисно голосніше вимовила я, й сама від себе не чекаючи, зачинила двері перед його носом.
— Сучка, — все ж входячи у квартиру, прошипів він, а я посміхнулася й відправилася в кухню, знову заварювати каву.
***
— Що цей ган*он від вас хотів? — мене цікавило зараз, якого біса, якесь чмо торкалося моєї дівчинки, ще й з явним наміром заподіяти біль.
Бабу завжди можна приструнити словами, але в жодному разі не можна завдавати фізичного болю. Тільки повний виродок посміє підняти руку на жінку. А таких розвелося, на жаль, дуже багато, і я ніколи б не подумав, що мужик так обмілів. Тільки вчора брат розповідав, як врятував дівчину, яку посмів ударити її колишній хлопець. І я ніхрена не уявляю, як Кирило стримався і не вбив того мудака.
— Женька — колишній хлопець Руслани. Він трохи коцнувся через ревнощі, — пояснила Лія, коли ми спускалися сходами.
— До тебе ревнував?
— Що? До чого тут я? Він до всіх мужиків ревнує, ненормальний, — її голос звучав злісно, і я бачив, як вона нервово поправляла пряжку на рюкзаці.
— Тоді якого він хапав тебе за руку? — сказився я, коли ми сіли в салон авто. Помітивши, як Лія зіщулилася, увімкнув обігрів, і взяв у руку її долоню.
— Я хотіла вліпити йому ляпаса. Він ображав Руслану, я йому сказала все, що думаю, а він мене послав.
— Ти дурепа? — підвищив голос, намагаючись зрозуміти, чи серйозно вона говорить.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дамір, Iрина Давидова», після закриття браузера.