Читати книгу - "Дамір, Iрина Давидова"

— Що?!

— Ти в курсі, що він міг тебе вдарити?

— Зате спочатку я б його вдарила.

— Головою думай наступного разу, а не емоціям підкоряйся.

— Даміре Тімуровичу.

— Ліє, він міг тебе так вдарити, що ти отримала б струс. Розумієш? — обернувшись, я подивився в її карі очі, які здається, наповнилися страхом. — Більше так не роби.

— Даміре Тімуровичу, знаєте, мені здається...

— Ліє, мені здається, тобі пора перестати мені викати. Ти забула, дівчинко, чия ти тепер? Нагадати?

— Ем, мені здається, я сама по собі, — розгублено відповіла вона, подивившись мені в очі.

— Звикай до мене.

Мала насупилася і витягла свою долоньку з моїх рук, а я завів двигун і вирулив із двору на проїжджу частину, маючи намір повечеряти з нею в ресторані. І хоча я знав, що після вечері, цю дівчину мені доведеться відвезти додому, настрій був відмінним. Раніше я вечеряв в оточенні прекрасних дам, тільки, щоб потім добре провести ніч. Всі розуміли, що після смачної їжі, вони поїдуть зі мною в готель і будуть робити те, що я захочу. І траплялося так не тому, що я примушував їх, а тому, що вони самі прагнули того. Завжди було все за обопільною згодою. Тільки ось Лія не була тією, яка потрібна мені для одноразового сексу, але звідки в мені була ця впевненість, хоч убий, не розумів.

— Знаєте, Даміре Тімуровичу, яким би Ви привабливим не були, я не збираюся ставати Вашою підстилкою.

— Ліє, що за дурниця? Що ти верзеш, якою підстилкою?

— Тією, яка у Вас зазвичай буває — на ніч.

— Це було риторичне питання. А якби я хотів тебе просто трахнути, то не возився б, як з маленькою дівчинкою.

— А! Так з маленькою дівчинкою? Та я Вас не просила везти мене за продуктами, і захищати теж не просила! — закричала вона, стиснувши руки в кулачки.

— А ти хотіла бути побитою, а потім ще тягти сумки на собі?

— Даміре Тімуровичу, все життя якось справлялася без Вас, і нічого, ось вона я, мать Вашу, жива! — закричала вона ще голосніше, і я різко загальмував, добре хоч за нами не їхали машини.

— Якщо ти будеш лаятися, я буду затикати тобі рота поцілунком. І не виводь мене Ліє, інакше покараю. Обіцяю.

— Пудру повернете?

— Звичайно, поверну, я ніс не пудрю.

— Ви і так припудрений. Ой, — округливши очі, схаменулася вона, і правою рукою прикрила рота.

Я подумки посміхнувся, розуміючи, що вона не легковажна й усвідомлює свої помилки, а тому, швидко звернувши на узбіччя, заглушив двигун і ривком пересадив її до себе на коліна.

— Ти знаєш, що тебе можуть посадити? — поцікавився я, уважно дивлячись на її губи.

Тіло Лії завмерло, і поки вона перебувала в заціпенінні, я руками пробрався під плаття, пальцями торкаючись ніжної шкіри попереку. Господи, як же охріненно добре відчувати її тепло.

— Приберіть руки, яка ще в'язниця? — прокинулася вона, і пальцями схопилася за мої зап'ястя.

— Я навіть і слова не сказав про в'язницю. Посадити, я тебе вже посадив.

— Що Ви верзете?

— Поруч з тобою я став припудреним, а значить, ти винна в тому, що здоров'я моє похитнулося.

— Менше всяку шваль треба трахати, — сердито випалила вона, і прикусивши нижню губу, відвернулася до вікна.

— Маленька Лі, ти така кумедна, коли злишся. А чому тебе зачіпає, кого я трахаю?

— Мене це аніскільки не зачіпає, просто Ви зараз намагаєтеся до мене приставати, і я знаю, чого Ви від мене чекаєте. Але не чекайте. Я не така, — насупившись, відповіла вона, продовжуючи дивитися у вікно.

— Я не така, я не такая і на трамвай я тут чекаю... — неголосно продовжив я і відчув легкий біль на передпліччі. — Що таке?

— Не треба мудрувати! — грізно перервала Лія, піднявши носика.

— Добре, Ліє Олександрівно, слухай сюди. Я давно не хлопчик.

— Хто б сумнівався, — буркнула вона, склавши руки під грудьми.

— Так, ану, не перебивай.

— Пудру поверніть.

— Я давно не хлопчик, і знаю, чого саме хочу від життя.

— Слава Богу! Але я-то тут до чого?

— Я знаю, чого хочу від життя, Ліє! Але зустрівши тебе, зрозумів, чого саме хочу з тобою.

— Тільки не треба мені завивати про велике і чисте.

— Не стану. Навіщо брехати? Я тебе не люблю, але серце моє щось відчуває, мені так здається.

— Ну ось, раз здається...