Читати книгу - "Дамір, Iрина Давидова"

— І ось, раз воно щось відчуває, я хочу, щоб ти була зі мною. Ти і так, Ліє, вже моя.

— А як же романтика? Квіти? Пропозиція?

— Руки і серця?

— Хоча б просто: «Чи готові Ви, Ліє Олександрівно, стати моєю дівчиною?»

— Ти й так моя дівчина!

— Ні. Ви не питали, чи буду я з Вами зустрічатися...

— Ти скоро будеш зі мною жити.

— Помрійте – це не шкідливо. А ще говорили, що дорослий чоловік.

— Так ось, дорослі чоловіки, не несуть цю нісенітницю. Ти моя і крапка.

— Ні! — гримнула вона, і хотіла вже вирватися з моїх рук, але я не дозволив їй, лише сильніше притиснувши до себе.

— Значить, квітів хочеш?

— Не просто квітів. Я хочу залицянь. А інакше, навіть не мрійте.

— Сорокарічний дядько буде на побачення бігати? Зає*бись.

— Я теж так думаю. Кошмар. Мені потрібен молодий хлопець.

— Коли ти дізнаєшся, як зі мною добре, у тебе навіть думки не виникне про якихось малоліток.

— Я не скоро дізнаюся про це.

— Сама здасися!

— Ні.

— Лі, закрий рота, бо я допоможу.

— Так допоможи...

І я допоміг, одразу ж накинувся на її губи, не давши можливості договорити. Я жадібно цілував її, насолоджуючись дурманним смаком, впивався в її рот з дикою пристрастю, пестив язик, і розумів, як сильно хочу нею заволодіти. Заволодіти всім її тілом. Дуже хочу. Непереборно.

***

Я сиділа на лоджії й, торкаючись досі припухлих губ, мрійливо згадувала про наш сьогоднішній палкий поцілунок. Дамір цілував пристрасно, гаряче й надривно, ніби хотів встигнути насолодитися мною, немов ці поцілунки були його порятунком. Він жадібно брав все, що я пропонувала, при цьому, абсолютно не шкодуючи, дарував у відповідь свою ласку, намагаючись показати якомога більше почуттів. Намагався показати своє бажання й пристрасть, щоб я навіть не сміла подумати про іншого чоловіка, і він мав рацію — всі мої думки зайняті були тепер тільки ним. Один спогад про дотики його пальців до шкіри на попереку викликали в моєму тілі тремтіння, а те, як при поглибленні поцілунку, він рвучко штовхнув стегнами – я чітко відчула його збудження своїм центром жіночності. І навіть зараз, коли згадала про це, до щік прилила кров, і мені стало трохи соромно. Чого вже приховувати, мені подобався Дамір, і не реагувати на нього було дуже складно.

Від думок про чоловіка мене відволік телефонний дзвінок, що лежав на підвіконні. Взявши трубку, я глянула на екран, і неголосно зітхнула, побачивши ім'я абонента — мама. Зараз знову буде намагатися повернути мене додому.

— Привіт, мамуся, — відповіла я на виклик, і привітно посміхнулася, немов мама могла бачити мою усмішку.

— Привіт. Як справи у моєї єдиної дочки? Ще не передумала щодо того, щоб повернутися? — буденним тоном поцікавилася вона, як завжди починаючи розмову з одного і того ж питання.

— Мамо, я ж уже говорила, мені тут добре. До того ж на роботі у мене є велике завдання, і я хочу вкласти в цей проект всі сили.

— Здаси проект і залишишся ні з чим?

— Чому раптом? — здивовано поцікавилася я, хоча вже мала звикнути до її слів.

— Доню, нічого в цьому житті не дається просто так.

— Мам, я влаштувалася на роботу, це серйозний, величезний концерн і замовник мій теж серйозний чоловік.

— Холостий?

— Мамо!

— Гаразд, але згадаєш мої слова, грошей ти не заробиш. Столиця не любить провінціалів.

— Чому ти так не віриш в мені? — з ноткою гіркоти вимовила я, завжди страждаючи через те, що не відчувала підтримки.

— Я вірю в тебе, але ти повинна розуміти, що не можна дивитися на життя крізь рожеві окуляри.

— Гаразд, мам, я зрозуміла. Спасибі, що надвечір вирішила зіпсувати мені настрій.

— Ліє, не ображайся, мила.

— Я не ображаюся, мам, просто хотіла б твоєї підтримки, а не постійний лемент на тему моєї необізнаності у житті. Передавай татові привіт, і на добраніч, — і, не чекаючи її відповіді, я скинула виклик.

Після розмови залишився неприємний осад на душі. Я знала, що мама мене любить, але при цьому, вона ніколи не підтримувала мене в тому, що мені подобається, і постійно намагалася натякнути, що мною тільки покористуються, а я така собі наївна дурепа нічого не розумію. Від цього ставало боляче й неприємно, але я намагалася рідко показувати свої почуття, щоб не чути у відповідь ще більш наполегливі запевнення мами щодо своєї правоти. Просто я людина, і теж потребую підтримки рідних, тільки чому ніхто цього не розуміє.