Читати книгу - "Здіймається буря"

Воєвода глибоко вдихнув. Смороду хвороби не було чутно. Полегшено видихнувши, він вирішив швиденько оглянути печеру, а тоді піти по воду. Ют рушив уперед, не зводячи очей із отвору. Він припав до землі, тоді обережно витягнув шию й зазирнув до імпровізованого кубла.

І відразу ж натужно вхопив повітря під вагою, що притисла його до землі. Зненацька чиїсь лапи вхопили Вогнесерда. Він заверещав від переляку і люті, несамовито звиваючись у намаганні скинути із себе нападника. Проте кіт на ньому тримався міцно. Вогнесерд був готовий до того, що ось-ось гострі, як терня, кігті вчепляться в його боки, але лапи нападника були широкі та м’які, а кігті ховалися між подушечок. Тоді ніздрі Громового воєводи вловили запах — сильно перемежований запахами Річкового Клану, але й досі, безперечно, знайомий та рідний.

— Сіросмуже! — зраділо нявкнув він.

— Я думав, ти вже ніколи не прийдеш зі мною зустрітися, — муркнув Сіросмуг.

Вогнесерд відчув, як старий друг зісковзує з його спини, і аж тоді збагнув, що той був мокрий як хлющ від річкової води. Від їхньої метушні в нього теж намокла шубка. Вогнесерд обтрусився і здивовано глянув на сірого вояка.

— Ти переплив річку? — недовірливо нявкнув він. Кожен кіт у Громовому Клані знав, наскільки Сіросмуг не любив мочити своє густе хутро.

Сіросмуг швиденько обтрусився, і вода легко стекла його шубкою вниз. Довга шерсть, яка зазвичай промокала, наче мох, тепер була гладенька й лискуча.

— Це швидше, ніж спускатися до броду, — зауважив він. — Та й моя шубка наче перестала намокати. Гадаю, це одна з переваг харчування рибою.

— Гадаю, просто єдина, — відповів Вогнесерд, скривившись. Він і не уявляв, як сильний, різкий запах риби може дорівнятись до ніжних, мускусних ароматів лісової здобичі.

— Коли звикаєш, вона не така й погана, — нявкнув Сіросмуг і тепло підморгнув Вогнесердові. — Гарно виглядаєш.

— Ти також, — муркнув у відповідь Вогнесерд.

— Як там усі? Порохошуб досі всюди встромляє свого носа? А як Синьозірка?

— Порохошуб нормально, — почав Вогнесерд, а тоді завагався. — Синьозірка…

Він підбирав слова, не впевнений, що саме сказати старому другові про Громову провідницю.

— Що сталося? — запитав Сіросмуг, примружуючи очі.

Вогнесерд збагнув, що друг знає його надто добре, тож несвідомо смикнув вушками.

— Синьозірка ж у порядку, правда? — у голосі Сіросмуга чулася стурбованість.

— Вона в порядку, — швиденько запевнив Вогнесерд, відчуваючи певне полегшення. Сіросмуг помітив його тривогу за Громову провідницю, а не обережність перед другом, який тепер належить до іншого Клану. — Та Синьозірка вже не така, як раніше. Після того, як Тигрокіготь… — він знову замовк.

Сіросмуг спохмурнів і спитав:

— А ти не бачив тих бандюків, відколи його вигнали?

Вогнесерд похитав головою.

— Ані сліду. Не знаю, що буде із Синьозіркою, якщо вона ще раз когось із них побачить.

— Вона їм очі повидряпує, наскільки я її знаю, — муркнув Сіросмуг. — Не можу собі уявити нічого, що б так надовго звалило Синьозірку.

«Якби ж так воно й було», — сумовито подумав Вогнесерд. Він дивився в очі сірого вояка, які аж іскрилися цікавістю, і розумів: тепер його бажання звіритися старому другові стало недосяжною мрією. Сіросмуг був частиною Річкового Клану, а Вогнесерд не міг ділитися подробицями хвороби провідниці з котом із іншого Клану. А ще він зрозумів, що не може сказати Сіросмугові про зникнення Хмаролапа — принаймні поки що. Вогнесерд намагався переконати себе самого, що просто не хоче турбувати друга, все одно Сіросмуг не може нічим допомогти. Проте насправді мовчав радше через гордість. Не треба Сіросмугові знати, що його друг уже вдруге не зміг стати гарним виховником, та ще й так скоро після випадку з Попелюшкою.

— А як воно в Річковому Клані? — нявкнув Вогнесерд, зумисне змінюючи тему.

Сіросмуг знизав плечима.

— Не дуже й відрізняється від Громового. Хтось товариський, хтось бурчить, хтось веселий, хтось… Мабуть, так і в кожному нормальному Клані.

Вогнесерд не міг не позаздрити тому, наскільки розслабленим виглядав сірий вояк. У Сіросмуга не було такого тягаря відповідальності, як у нього. А ще воєвода досі не міг позбутися неприємного відчуття, що домішувалося до смутку, через рішення товариша покинути Громовий Клан. Утім, Сіросмуг просто не міг залишити кошенят, і Вогнесерд це знав — тільки шкодував, що друг не бився запекліше за право залишити їх у Громовому Клані.

Рудий кіт відігнав ці неприязні думки і запитав:

— Як там твої кошенята?

Сіросмуг гордо замуркотів.

— Вони пречудові! — нявкнув він. — Наймолодша просто викапана мати: гарна і навіть характер такий само! Вона, звісно, неабияк доймає свою годувальницю, але всі коти її люблять. Особливо Кривозір. Старше кошеня якесь приязніше, тішиться всьому, що робить.

— Геть як його тато, — зауважив Вогнесерд.

— І майже таке ж гарне, — докинув Сіросмуг, радісно поблискуючи очицями.

Вогнесерда охопило знайоме відчуття щастя від того, що ось він зі своїм старим другом.

— Я скучив за тобою, — нявкнув рудий воєвода, зненацька охоплений бажанням повернути Сіросмуга назад до табору, полювати і битися поруч із ним. — Чому ти не йдеш додому?

Кремезний вояк похитав своєю великою сірою головою.

— Я не можу залишити кошенят, — нявкнув він.

Вогнесерд не міг приховати недовіру, що на мить промайнула в його очах, адже, зрештою, кошенят вирощували королеви, а не батьки. Сіросмуг же швиденько продовжив:

— Про них дуже добре дбають у яслах. Мої діти в безпеці з Річковим Кланом, і вони там щасливі. Але я не думаю, що зможу без них. Надто вже ці малі нагадують мені Срібнострумку.

— Ти настільки за нею сумуєш?

— Я кохав її, — просто відповів Сіросмуг.

Вогнесерд навіть трошки приревнував, але пригадав жаль, який сам постійно відчував, прокидаючись після снів про Плямолистку. Він потягнувся вперед і носом торкнувся щоки свого друга. Лише Зореклану відомо, чи не зробив би він так само заради Плямолистки. «Чи Піскошторми?» — прошепотів голосок десь у голові Вогнесерда.

Сіросмуг теж торкнувся носом друга, збуривши його невпорядковані думки і геть вибивши з рівноваги.

— Так, досить рюмсати! — нявкнув сірий вояк, наче прочитавши думки товариша. — Ти ж сюди прийшов не зі мною побачитись?

Це питання заскочило Вогнесерда зненацька.

— Ну, не зовсім… — зізнався він.

— Ти шукав Тіньових котів, правда?

— Звідки ти про них знаєш? — запитав геть спантеличений Вогнесерд.

— Цікаво, як би я не знав? — вигукнув Сіросмуг. — Їх же сморід видає з головою. Тіньові коти, навіть коли здорові, пахнуть не фіалками, а хворі… фе!

— Річкові коти про них знають? — Вогнесерд неабияк боявся того,