Читати книгу - "Трилогія смерті"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тим ковчегом ніхто не правив. Власниця будинку, місіс О’Брайєн, з’являлася в ньому якомога рідше, боячись і за гаманець, і за свою сімдесятидворічну цноту. А коли й була там господиня, то це Фанні Флоріанна, яка вміла так солодко проспівати той чи той наказ зі своєї оперної ложі другого ярусу, що навіть хлопці у більярдній напроти переставали пишатись один перед одним, наче півні, й виходили на вулицю з киями в руках, щоб помахати їй і гукнути: «Оlе!».[25]
На першому поверсі поряд зі звичними чиканос[26] мешкали три китайці, а на третьому — літній японець і шість молодиків із Мехіко, що мали на всіх один костюм кольору вершкового морозива, і кожен носив його раз на тиждень увечері. Було там ще кілька португальців, нічний сторож із Гаїті, два торговці з Філіппін, а решта — ті ж таки чиканос. Ну, й місіс Гутіерес, що єдина в усьому будинку мала телефон, також мешкала на третьому поверсі.
Другий поверх — то була передусім Фанні зі своїми ста п’ятдесятьма кілограмами ваги, а крім неї — дві сестри-іспанки, обидві старі дівки, продавець ювелірних виробів з Єгипту та дві дами з Монтерея, котрі, як казали люди, за досить помірну ціну продавали своє кохання першому-ліпшому невдатному й плотолюбному більярдистові, що у п’ятницю проти ночі не гребував піднятися до них темними сходами. Як казала Фанні, кожна миша у своїй мишоловці.
Я був радий стояти перед цим будинком у вечірніх сутінках, радий слухати веселі мелодії радіо, що линули з усіх вікон, чути сміх і принюхуватись до розмаїтої суміші кухонних запахів.
Був радий увійти й зустрітися з усіма його мешканцями.
Життя деяких людей можна підсумувати так швидко, що ледь устигнуть грюкнути двері чи хтось кашлянути на темній вулиці вночі.
Визирнеш у вікно, а на вулиці ні душі. Хто там кашляв — уже й сліду нема.
Є люди, які доживають до тридцяти п’яти-сорока років, але їх ніхто не помічає, і життя їхнє скороминуще, мов полум’я свічки, таке нікчемне, що його й не видно.
У будинку та навколо нього було чимало таких невидимих чи не дуже видимих людей, що й жили там і начебто не жили.
Був там Сем, був Джиммі, був П’єтро Массінелло, і був дуже незвичайний сліпий, Генрі, чорний, мов ті коридори, якими він ходив у своїй негритянській гордині.
Усім чи майже всім їм судилося зникнути протягом кількох днів, усім у різні способи. А що вони зникали через однакові проміжки часу і кожен по-іншому, то цього ніхто не помічав. Навіть я мало не пустив повз увагу, що ховалося за їхніми несподіваними відходами.
Сем.
Сем був роботяга, що нелегально приїхав із Мексики мити посуд по харчівнях, жебрати двадцятип’ятицентовики, купувати дешеве вино й цілими днями валятися десь у темному закутку, а потім уставати, наче мрець із домовини, й вирушати на нічний промисел: знов мити посуд, знов «стріляти» двадцятип’ятицентовики й заливатися шмурдяком, що його цей чоловік тягав із собою в пошарпаному рудому саквояжі. По-іспанському він говорив погано, по-англійському — ще гірше, бо все, що він казав, проходило крізь винний дух. Ніхто його не розумів, та й нікому не було до нього діла. Спав він у підвалі, подалі від недобрих очей.
Це щодо Сема.
Джиммі теж годі було зрозуміти, але причиною цього було не вино, а те, що хтось поцупив його «кусачки». Штучні щелепи, зроблені йому безплатно, коштом муніципального управління охорони здоров’я, таємниче зникли тієї ночі, яку він мав необачність провести в десятицентовій нічліжці на Головній вулиці. Їх викрали зі склянки з водою, що стояла в нього біля узголів’я. І коли він прокинувся, його широка білозуба усмішка згинула без вороття. Джиммі, із зяючою пусткою в роті, але звеселений джином, повернувся до будинку, показуючи всім свої рожеві ясна й безтурботно сміючись. Без протезів, та ще й зі своїм іммігрантським чеським акцентом, він, як і Сем, став геть недорікуватий. Спати він лягав о третій ночі, вмощуючись в одній із ванн загального користування, і щодня робив якусь роботу в будинку чи на подвір’ї, раз у раз заходячись сміхом без усякої видимої причини.
Це щодо Джиммі.
П’єтро Массінелло — то був справжній цирк в одній особі. Йому, як і решті, дозволялося в грудні переселяти свою строкату компанію собак, котів, гусей та папуг з їхнього літнього помешкання на даху до підвальної комірчини, де вони рік у рік зимували серед оглушливого гавкоту, ґелґоту, ґвалту, що вщухали лише на короткі години сну. Часто можна було побачити, як П’єтро біжить лос-анджелеськими вулицями в супроводі своєї вірної отари: собаки вистрибували довкола нього, на кожному його плечі сиділо по папузі, позаду чалапала качка, а він ніс у руці патефон, потім примощував його десь на розі вулиці, ставив платівку «Казки Віденського лісу», і його собаки починали танцювати, заробляючи господареві хто що кине. П’єтро був малого зросту, носив капелюх із бубонцями, обводив свої безумно розширені невинні очі чорною тушшю, а на манжети та вилоги попришивав маленькі дзвоники. З людьми він не розмовляв — він їм співав.
На дверях його підвальної комірчини висіла табличка з написом Директор, і в тій комірчині панувала любов — любов дбайливо доглянутих, випещених і розбещених тварин до свого неймовірного хазяїна.
Це щодо П’єтро Массінелло.
Ще незвичайнішим був Генрі, сліпий чорношкірий чолов’яга. І не тільки тим, що розбірливо й виразно говорив, а й тим, що пройшов без ціпка крізь наші життя і вцілів, тоді як решта троє непомітно, без сурм, без барабанів, канули в ніч.
Коли я зайшов у темний вестибюль, він уже чекав на мене.
Стояв і чекав у темряві, прихилившись спиною до стіни, й обличчя його було таке чорне, що годі й добачити.
Мене наполохали його очі — хоча й невидющі, але з ясними білками.
Я підскочив, і мені аж дух забило.
— Генрі! Це ви?
— Злякалися, га? — Генрі всміхнувся, тоді згадав, чого прийшов. — Я чекав на вас, — промовив він, стишивши голос і озираючись, так наче міг побачити якісь тіні.
— Щось сталося, Генрі?
— Так. Ні. Не знаю. Щось змінилося. Наш старий будинок став якийсь не такий. Люди стривожені. Навіть я.
Я помітив, як його права рука потяглася вниз, намацала й стисла смугастий, наче м’ятна цукерка, ціпок. Ніколи ще я не бачив, аби Генрі ходив із ціпком. Очі мої
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Трилогія смерті», після закриття браузера.