Читати книгу - "Париж двадцятого століття"

— День, коли я вас покохав, — мовив Мішель.

Коли дядько Гюгнен і пан Рішло помітили, що молоді дійшли уже до цієї сторінки свого роману, вони сказали їм так:

— Досить читання, діти, згортайте книжку! А ти, Мітелю, працюй за двох!

На тому й відсвяткували заручини.

Цілком очевидно, що у такій ситуації Мішель не розповідав про свої неприємності. Коли його питали, як там у нього справи з Великим Драматичним Складом, він відповідав ухильно: усе не ідеально, треба звикнути, але у нього вийде.

Старих така відповідь задовольняла; Люсі здогадувалась про страждання Мішеля й підтримувала його, як могла, але з певною стриманістю: вона відчувала, що зацікавлена у цій справі.

Якими ж глибокими були відчай і розчарування юнака, коли він знову став іграшкою у руках долі! Він пережив жахливі хвилини, коли життя розкрило йому свої справжні сторони, з усіма своїми труднощами, зневірою, іронією. Він відчув себе ще біднішим, непотрібнішим, самотнішим, ніж будь-коли.

«Навіщо я цьому світові, — думав він, — мене ніхто сюди не запрошував! Треба йти звідси!»

Його втримала думка про Люсі.

Він побіг до Кенсоннаса; той пакував дорожню сумку, настільки крихітну, що на неї згорда дивився б навіть спальний мішечок для немовлят.

Мішель розповів про свою пригоду.

— Це мене не дивує, — відказав Кенсоннас, — ти не створений для колективної співпраці. — Що ти робитимеш?

— Працюватиму сам.

— А! Отже, ти із сміливців? — запитав піаніст.

— Побачимо. Але куди ти збираєшся, Кенсоннасе?

— Я іду.

— З Парижа?

— Так, і навіть більше того. Добре ім’я французів створюється зовсім не у Франції; це закордонний продукт, який сюди імпортують; я зроблю так, щоб мене імпортували.

— Але куди ти ідеш?

— У Німеччину: дивувати цих любителів пива й курців люльок! Ти ще почуєш моє ім’я!

— То ти не зрадив своїй геніальній ідеї?

— Ні! Але поговоримо про тебе; ти боротимешся, це добре: чи є в тебе гроші?

— Декілька сотень франків.

— Негусто! Слухай, я залишу тобі своє житло; воно оплачене на три місяці вперед.

— Але ж...

— Я втрачу гроші, якщо ти не погодишся. У мене є тисяча франків заощаджень; розділимо їх.

— Ніколи! — заперечив Мішель.

— Який же ти бовдур, сину мій! Я мав би віддати тобі все, а я всього лише розділяю! Я винен тобі ще п’ятсот франків.

— Кенсоннасе! — зітхнув Мішель із сльозами на очах.

— Ти плачеш! Що ж, правильно робиш! Це обов’язкова сцена для вистави від’їзду! Не хвилюйся, я повернусь! Обіймемося!

Мішель кинувся в обійми друга, який присягнувся не виказувати свого зворушення й одразу хутко помчав, аби не порушити своєї обіцянки.

Мішель залишився один. Перш за все він вирішив нікому не розповідати про зміни у своєму становищі: ані дядькові, ані дідусеві Люсі. Не треба завдавати їм зайвих клопотів.

«Я буду працювати, буду писати, — повторював він, щоб підняти собі дух, — є ж ті, хто боровся, попри те, що невдячний вік відмовлявся їм повірити! Ми ще побачимо!»

Наступного дня він переніс свій скромний багаж у кімнату друга й одразу взявся до справи.

Мішель хотів опублікувати збірку поезії: непотрібної, але чудової, і він працював без упину, майже голодуючи, розмірковуючи і мріючи; він спав тільки для того, щоб мріяти далі.

Про сім’ю Бутарденів юнак більше нічого не чув; він уникав проходити вулицями, які їм належали, уявляючи, що вони хочуть його повернути! Але опікун навряд чи про нього думав; він тільки зрадів, коли позбувся цього нікчеми.

Єдиним його щастям, коли він покидав кімнату, було відвідати пана Рішло. Мішель тільки для того й виходив; він поринав у споглядання дівчини, черпаючи сили у цьому безкрайому джерелі поезії! Як він кохав її! І, треба зізнатися, як вона кохала його! Ця любов сповнювала його існування сенсом; він не розумів, що для того, щоб жити, необхідно було дещо інше.

Коштів у нього ставало дедалі менше, але про це він не думав.

Візит до професора якось у середині жовтня дуже його засмутив; Люсі була пригнічена, і хлопець захотів дізнатися причину її суму.

У Товаристві просвітницького Кредиту розпочалися заняття; клас риторики не ліквідували, це правда; але можна сказати, що його вже не існувало; у пана Рішло був лише один учень, один-єдиний! Якщо із ним раптом щось станеться, на що буде жити старенький викладач без статків? Однак цього можна було очікувати щохвилини, а тоді вже професора риторики виставлять за двері!

— Я не кажу про себе, — мовила Люсі, — я хвилююсь за свого бідолашного дідуся!

— Але ж я буду з вами! — відповів Мішель.

Проте хлопець вимовив ці слова з такою невпевненістю, що Люсі не наважилась навіть на нього поглянути.

Мішель відчув, як обличчя його червоніє від безсилля.

«Я пообіцяв бути з ними, — подумав він, залишившись на самоті, — і я маю дотриматися своєї обіцянки! Вперед, до роботи!»

Він повернувся до своєї кімнати.

Минуло багато днів; багато хороших думок розквітли за цей час у Мішелевій голові, втілюючись під його пером у прекрасні форми. Нарешті книжку було завершено, якщо тільки таку книжку можна колись завершити. Він назвав свою збірку поезії Сподівання, а в ті часи для того, щоб на щось сподіватись, необхідно було мати неабияку силу духу.

Отже, Мішель пішов по видавництвах; буде зайвим описувати одну й ту саму цілком очікувану сцену, яка відбувалась під час кожної із його божевільних спроб; жоден видавець не захотів хоча б ознайомитись з Мішелевим рукописом; марно було витрачено його папір, чорнило та й самі Сподівання.

Він повернувся у розпачі. Заощадження юнака добігали кінця; тоді він подумав про свого вчителя; він намагався знайти фізичну роботу, але машини всюди успішно заміняли людей; робочої сили уже нема; в іншу епоху він продав би своє тіло якомусь багатенькому синочку, який потрапив під призов до армії, але тепер таким більше не торгували.

Настав грудень, місяць виплати усіх платежів, холодний, печальний, похмурий; місяць, який завершує рік, але не завершує болю, місяць, який є ледь не зайвим для будь-кого. Найстрашніше слово французької мови закарбувалося на обличчі Мішеля: слово «злидні». Одяг його полиняв і потроху осипався, мов листя дерев на початку зими, однак із настанням весни він не виросте знову.

Мішель став соромитись самого себе; його візити до професора порідшали, та й до дядька так