Читати книгу - "Амадока"

Професор не зміг або не схотів пояснити, звідки в Нусі взялися ключі від помешкання. Звідки у неї взялися документи на нього. У своєму містечку жінки мешкали у старому цегляному будинку з трьома кімнатами і фруктовим садом навколо. Нуся і Христя з дитинства ділили спільну кімнату і до старости не змогли або не захотіли її покинути, вирватись за межі пагорба, на якому стояв їхній дім. З цього пагорба відкривався найширший краєвид із хмарами і глибиною неба, сказав професор, всі будинки, всі храми, вулички, навіть люди у вікнах були як на долоні. Пролягали поля, латки теплих барв, темніли ліси. Може, цього світу сестрам і вистачало. — Вони завжди розуміли набагато більше від мене, — скрушно зітхнув професор.

Але всі вони, вся моя родина, завжди потерпали від нестач. Ніхто з них не мав жодних статків, — продовжував професор, здивовано розводячи руками. Він розповідав про різні дрібні способи заробляння грошей, про селянські заняття, городину, про Уляну, яка ціле життя працювала медсестрою, а у вільний час (донедавна — потаємно і підпільно, ризикуючи власним життям і життям рідних) присвячувалася справам церковної громади. Про Нусю, яка працювала бібліотекаркою. Про Христю, яка викладала у школі трудове навчання. І тут раптом: ключі від велетенського помешкання в Києві, від пам’ятки архітектури, зі стінами завтовшки у півтора метра, зі стелями заввишки в цілих чотири.

Відповідь на Романине запитання професор зажував і зіжмакав. Він говорив щось про спадок, далеких родичів, про яких небагато було відомо, про зв’язки й історії, які загубились у гущавині часу. А після напруженої мовчанки з ентузіязмом заходився розповідати про добрі справи, вчинені його рідними під час і після війни. Про врятованих і виходжених, про вилікуваних і пригрітих, про тих, за ким полювали і хто знайшов собі притулок у сховку старого будинку, розташованого на пагорбі з краєвидом на маленьке містечко. Професор говорив про вдячність і про відплату, про матеріяльну винагороду, якої замало, коли йдеться про врятовані людські життя. — Чи не так? — запитував він у Романи. І Романа казала: — Так, професоре, звісно.

*

Дружина не хотіла нічого чути. Не хотіла обговорювати, не хотіла знати, не хотіла розуміти. — Мене не цікавить, — казала вона дзвінким, бездоганно поставленим голосом, ніби співала котрусь зі своїх жартівливих дитячих пісень, ніби продовжувала репетицію з одним зі своїх музичних колективів.

Професор, геть дезорієнтований, напхав валізу несвіжими й вим’ятими сорочками, взяв улюблений вовняний светр, піжаму, в якій ніколи не спав, і десяток розпарованих шкарпеток. Йому ніяк не вдавалося позбиратися з думками, вирішити найпростіше: що з побутових речей знадобиться йому завтра, найближчим часом. Коли він їздив у подорожі, валізу складала йому дружина. Вона знала найкраще, скільки пар і якої білизни йому потрібно, які краватки пасують до його сорочок і як поскладати речі так, щоби навіть не конче було перед одяганням їх прасувати.

Розгублений і голодний (звичайно, дружина не здогадалася приготувати сьогодні вечерю), він стояв на порозі своєї квартири з валізою в руках, зіпрілий у лижній куртці, яку одягнув зовсім не по сезону. Він продовжував сподіватися, що зараз дружина усміхнеться і все стане на свої місця. Вона махне рукою і піде на кухню щось готувати. А він зніме куртку, кине валізу в коридорі і наллє їм випити. А потім вони кохатимуться, щоб загладити незручну ситуацію, і міцно спатимуть всю ніч, обійнявшись.

Але коли професор нахилився вперед, знічено усміхаючись і шукаючи її погляду, щоб поцілувати в м’яку щоку і вдихнути знайомий пудровий запах, вона відхилилась і з силою штовхнула його обома руками в груди. Професор заточився і зробив крок за поріг. Двері затраснулись перед його носом.

У кишені штанів лежали ключі від винайнятої для зустрічей із Зоєю квартири. Професор переночував там, так і не склепивши очей. Його душили запахи старого помешкання, чужих токсичних життів. Плед, яким він спробував накритись, здавався просякнутим слідами їхньої з Зоєю любови. Під стіною стояла батарея порожніх пляшок від вина. Блюдце було наповнене недопалками, вимащеними Зоїною помадою.

Професор відніс плед і блюдце у ванну й зачинив двері на тугу засувку, вкриту багатьма шарами білої олійної фарби. Пролежав на нерозкладеному дивані до ранку під лижною курткою, спостерігаючи, як тріщини на стінах і стелі стають дедалі виразнішими з наближенням світанку.

Щойно о п’ятій він почав западати в сон, але йому не дозволили голуби. Вони вчинили у винограді справжню бучу: пищали і дряпалися, вовтузилися й копирсалися, длубалися, шкряботіли, булькотіли й туркотіли, клекотіли, лопотіли й невпинно товклися.

У несвіжій сорочці, з незав’язаною краваткою, в лижній куртці, невиспаний професор наскочив у під’їзді на сусідку, замотану з головою в чорну одіж. Жінка перехрестилась на його вид і знову поспішила до Лаврських печер. На виході назовні трапився той кістлявий старий із обличчям, вишкрябаним бритвою аж до кривавих смуг, який пообіцяв цього разу особисто сходити куди треба і власноручно привести сюди найвище начальство.

Того дня професор відмінив першу з серії операцій на вовчу пащу, яку мав провести чотирнадцятирічний дівчинці, сором’язливій і лагідній дитині. Він обіцяв дівчинці зробити її життя нормальним. Обіцяв, що невдовзі вона й зовні виглядатиме так гарно, якою є всередині. Що зовсім скоро всі побачать її справжню красу.

Дівчинка теж не змогла сьогодні заснути. Вона зустрічала його у вестибюлі лікарні. Побачивши крізь великі вікна, як професор, розхристаний і нервовий, заходить у двір своїми широкими кроками, дівчинка не витримала і вибігла на холод у самому лише байковому халаті, у шльопанцях, узутих на ноги в розтягнутих шкарпетках.

Але він не був здатен її оперувати. У нього тремтіли руки. Дівчинка не плакала. Вона сиділа в кутку його кабінету, похнюпивши своє розколене личко, і смикала за рукав батька, коли той починав кричати на професора вже зовсім нестримно.

Відправивши пацієнтів, професор почав думати про Зою. Цього разу сумнівів не було: все повинно скінчитися. Він підбирав слова, якими пояснюватиме їй, чому вони більше не зможуть зустрічатись. І експерименти з обличчям також доведеться припинити, якщо вона не хоче, щоб його посадили до в’язниці. Гаразд, він зробить іще одну операцію, останню: кілька штрихів, після яких її образ можна буде вважати завершеним і вдосконаленим. — Ти матимеш у подарунок від мене своє обличчя, — скаже він їй, думав професор,