Читати книгу - "Наздогнати мрію, Ерін Кас "

Інна

— Тільки мама.

— Ой, вибач. Я не знала… — картаю себе, що окрім інформації про розлучення більше нічим не поцікавилась.

— Немає за що. Батька не стало п’ять років тому. Вони не займались бізнесом, і завжди були далекі від проблем з якими стикаюсь я. Але на початку заснування компанії, а на той час це було декілька орендованих автівок й невелика кімната, яка слугувала офісом, вони допомогли фінансово. Батько працював головним технологом на меблевій фабриці, мама нещодавно вийшла на пенсію, відпрацювавши все життя бухгалтером на тій самій фабриці.

— Потрібно мати багато наполегливості й величезне бажання, щоб з нуля зробити бізнес, — кажу, захоплена його розповіддю. Дуже цікаво слухати історії з його життя. Навіть дихати боюсь, щоб нічого не пропустити.

— Я наполегливий у всьому, зайченя, — дивиться прямо в очі.

— Мама живе поряд?

— Ні. Два роки тому, після одного неприємного скандалу, вона переїхала до Києва, — відповідає і погляд змінюється на крижаний. Бачу, що ця тема закрита на тисячу замків. Не хочу, щоб він гнівався й дратувався. Він подобається мені усміхненим. — Там живе її рідна сестра, тож мамі тепер не сумно. У мене не було стільки часу, щоб навідувати її кожного дня. На свята намагаюсь вирватись у гості.

Офіціант приносить страви, які зводять з розуму своїми ароматами й розмова припиняється. Дуже смачне м’ясо в поєднанні з ніжними овочами. Готують тут дивовижно! Дмитро ділиться тим, що полюбляє стейки, а в моїй голові з’являється думка, що я була б не проти приготувати йому щось. Швидко відганяю це незрозуміле бажання, бо у своїх думках я дуже часто забігаю наперед. Ще та мрійниця. Моїх заперечень він не слухає й замовляє ще й десерт. Не знаю як зможу ще хоч щось з’їсти, бо до таких порцій не звикла.

Надворі починає темніти й на столі вмикається декоративний світильник. Грає сучасна музика, закликаючи відпочиваючих танцювати. Неподалік, в альтанці, святкують день народження і чутно привітання й гучні тости від гостей іменинниці. Приємна розмова з Дмитром і келих вина допомогли розслабитись. Мені добре і спокійно. На душі легкість і тиха радість. Офіціант приносить піали на ніжках з десертом, дуже схожим на морозиво.

— Дуже смачно, — заплющую очі від задоволення. — А на вигляд, як морозиво, — беру ще ложечку.

— Це сорбет. Я не поціновувач десертів, але цей мені до смаку. Легкий і неприторний.

— А ще полуничний. Люблю цю ягоду. — Цікаво, як його готують? Ніколи не пробувала.

— Любиш готувати? Ніколи б не подумав, — щиро дивується.

— Чому?

— Гадав, що все відійшло у минуле. Зараз купа ресторанів, кафе й на крайній випадок закладів швидкого харчування. Невже є необхідність стояти біля плити й ліпити котлети.

— Звісно! — говорю голосніше, ніж належить. — Страви зроблені своїми руками завжди у виграші. Готувати для своєї сім'ї — це не покарання, а насолода. Я досі пам’ятаю смак улюблених страв з дитинства і ці спогади будуть завжди зі мною, як найприємніші. Моя бабуся дуже смачно готує, у мене ніколи не виходила така качка й пиріжки, хоча я дуже старалась.

— Ох, Інно, у мене таке відчуття, що ти з іншої планети. Одна у всьому Всесвіті і… — замовкає, наче думає чи варто говорити, — особисто для мене.

Слова вбивають наповал. Щоки заливає фарба, а серце відгукується гучним стуком. Я не знаю, що сказати, просто сиджу й хапаю повітря, в надії знайти відповідь. Та схоже, Дмитро не чекає відповіді. Бере ложечку диво десерту й смакує ним. Як можна так відверто озвучувати свої думки й настільки спокійно себе поводити? Ніколи до такого не звикну. А що, як йому подобаються саме такі жінки? Які прямо відповідають на питання, не соромляться, коли їм роблять компліменти й не губляться, коли їх цілують. Кажуть, що змінювати себе заради чоловіка — марна справа, але саме зараз я хочу бути більш впевненою й відвертою.

Ми закінчуємо з десертом і Діма розраховується карткою. Чек я не бачила, але здогадуюсь, що вийшла кругленька сума, бо трохи пробіглась очима по меню. Ми на свою зарплатню з Солею можемо відвідати такий дорогий заклад раз на місяць, хоча й непогано заробляємо. Ну, колись мені так здавалось.

— Поїдемо? — питає чоловік й підводиться.

— Так, дякую за вечерю, — злегка усміхаюсь й теж підводжусь. Ми мовчки йдемо до автівки й так само в тиші він допомагає мені сісти.

Розмова не клеїться, але так навіть краще. Мені є над чим подумати. Хоча, з Дмитром приємно навіть мовчати. Поки доїжджаємо до Дніпра, надворі повністю стемніло. Авто зупиняється у дворі багатоповерхівки, Дмитро відстібає ремінь і виходить. Через секунду відкриває дверцята з мого боку й подає руку. Допомагає вийти, але руку не відпускає. Переплітає наші пальці й просто дивиться на мене. А я тону в його очах й стримуюсь, щоб не перевести погляд на губи й не продовжити наше шаленство, з якого починався вечір.

— Запросиш? — питає й притягує за талію ближче. Кожен дотик змушує тіло вкриватись швидкими кусючими мурахами, що гасають мов скажені.

— Ні, — хитаю головою, витримуючи його погляд. — Зрозумій мене…

— Я не такий монстр як ти думаєш, — хмикає й випускає з обіймів.

— Я так зовсім не думаю, просто ще зарано.

— Тоді йди, бо ще секунда такого погляду і я вже тебе не відпущу,— забирає свою руку, без дотику якої стає прохолодно.

— Добре. Бувай, — кажу невпевнено й роблю декілька кроків у бік під’їзду.

— Я зателефоную завтра, — говорить у спину.

— Я чекатиму, — кажу, розвернувшись до чоловіка обличчям. Він сідає в авто, а я зникаю у під’їзді.

Підіймаюсь й відчуваю всередині давно забуту ейфорію. Яку можна зрівняти хіба що з першим коханням, чи першим побаченням у підлітковому віці. Хочеться літати й постійно усміхатись. Виходжу з ліфта, дістаю ключ й прокручую замок, але він не піддається. Щось прокручується, але двері так і лишаються зачиненими. Пробую ще декілька разів — знову те саме. Притискаю двері й знову намагаюсь відчинити — нічого не допомагає. От же ж халепа! Так і знала! Вони погано зачинялись і ось, наслідок на обличчя — тепер не відкриваються.