Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

— Хуй там хвіст. Аби жив.

І почав вити, як побитий пес. Якуб, який саме латав стріху й бачив усе згори, неспокійно засовався. Бо якось це дивно і недобре — дивитися, як чужий чоловік плаче. Але Слава лиш стояла і дивилася каменем. У Йоахима пішло багато часу на те, щоб заспокоїтися.

— Анна не мала молока. Я обкладав їй груди теплою капустою і кропом, і трохи нарешті з’явилося, але було темне і смерділо.

— Годувальниці не знайшли? — сухо запитала пустельниця.

— Ви ж знаєте. Усім бабам бракує молока. Навіть худоба хворіє, того, що надоїмо, не можна пити, несмачне і криваве. За пів дня псується, і повно в ньому якихось клаптів. Ми навіть від Лихого Чоловіка трохи брали, але цього мало, мало. — Йоахим висякався на землю. — Що нам робити, скажіть?

— О, то зараз ви можете старій пустельниці сказати «ви», а не «ти»?

— Не гнівайтесь, пані Славо…

— Зараз ви можете дитину поховати. Або молитися тому твоєму Богові, щоб сина тобі відродив. Свого зумів, то чого б для тебе поскупився? — кинула вона глузливо.

Йоахим ще якийсь час стояв. Потім відігнав муху від тільця дитини й знову загорнув його в шматини. І пішов.

Коли увечері Слава лежала на постелі Якуба, той запитав:

— А чому ти така сувора з Пекелками?

Блиск пізнього вечора, який проникав через віконце, повз по голому тілу пустельниці. Жінка водила пальцем по худих грудях Якуба, довго, дуже довго. Він уже думав, що не відповість.

— Бо якось їх, холера, не люблю.

— Люди як люди. Що тобі завинили? Йоахим хотів сина, як кожен хлоп. Тепер страждає.

— Хай собі бігає тепер по костелах, як то у нього в звичаї. Нехай задумається, чому той його Бог його не слухає. А не слухає, бо його немає. А якщо навіть є, то мусить бути глухий і сліпий, і злий.

— Не кажи так.

— Бо що? Хай мене той Бог уперіщить блискавкою, якщо я брешу. — Вона розсміялася. Жодна блискавка не торохнула. — Бачиш? Нема ніяких богів. Є народження і смерть, і життя між ними, а поза ними темнота, але більше нічого, Богу дякувати.

— І тому ти не хочеш їм помагати?

— А хіба я не помогла? Хотіли сина? Мали сина. Гадаєш, що завдяки кому? Завдяки тому мрукові з лісу, що на всі проблеми нічого іншого не радить, тільки клепати молитви, а єдине, що може, це хляти горілку?

На ті слова неспокій пробіг по спині Якуба. Ледь вловимі спогади ворухнулися в його пам’яті. Мрук. Змії і замшіла долина; сон, якого не пам’ятають.

— Чому ти називаєш його мруком? — обережно запитав він.

— А що це ти сьогодні такий цікавий? — Пустельниця піднялася на лікті. — Тільки б і молов язиком. Почекай, знайду я для нього краще заняття.

Вона сіла на Якуба, закинула йому стегна на шию і міцно обняла. Пахла вона чудово, як свіжий кмин і польові квіти. Цей запах нагадав йому Мальву, і жаль огорнув Шелю холодним саваном. А що більше думав про Мальву, то завзятіше входив у духмяну жіночність Слави.

Потім, коли вже було по всьому і червнева ніч оповила світ, пустельниця запитала:

— Про кого ти думав?

— Ні про кого, — непереконливо відповів Якуб.

Слава встала, загорнулася вовняним коцом і, виходячи, кинула: — Зачини вікно. Щоб примари не налетіли.

XXVII. ПРО ТЕ, ЩО ВИДНО ВНОЧІ

Повідають, що уві сні можна іноді побачити сни інших людей. Тієї ночі Якуб бачив сни Слави.

Сни Слави снуються всюди довкола, одні тоненькі, наче нитки бабиного літа, інші набухлі, як дріжджове тісто, усі напівпрозорі й бліді. Їх повно в хатині, повно на обійсті, повно в усьому селі, ще хвилина — і буде їх повно в усьому світі. Вони літають у повітрі й мацають навкруг павучими ніжками. Невдовзі не можна буде пропхатися через їх гущу, але Якуб тим не переймається, бо у своєму снінні є всього лиш поглядом, який проникає усюди. Немає його, але він бачить. Зовсім як Бог.

Тож бачить Якуб, що сни Слави виростають не з голови її, а з грудей. Пипки набухають, і марення вилітають з них, як молоко. Якуб помічає змій, що дрімають в усьому домі, поховавшись у закамарках, про існування яких він навіть не здогадувався. Щупальці сну торкаються зміїних голів, і змії прокидаються на мить, сичать у блаженній напівпритомності й знову засинають. А зовні товсті примари підстрибують, намагаючись схопити нитки сну. Ті, однак, відступають і розвіюються димом під найлегшим дотиком примарних ручок. Духи квилять, розчаровані. Хто знає, може, є серед них душа сина Пекелків, але важко про це судити, бо діти духів одні на одних схожі, бо світ іще не встиг на них відбитися.

Грибниця сну міцно сидить в усій околиці, і Якуб бачить, як сягає жіночих грудей і вим’їв худоби, всього, де можна знайти бодай краплю молока. Примарна білість присмоктується до них і густішає, як сметана. Сягає також схованої в лісовій балці під старою яблунею хати Лихого Чоловіка і його спокійно сплячої кози Мокоші. Лихий Чоловік не спить, а витріщає очі в ніч, схожий на стару й бридку сову. Сни пустельниці човгають по замшілому дахові халупи, тож Лихий Чоловік виходить надвір, чухає собі спину й гукає в темряву:

— Забирайся геть, стара курво!

Білий туман марень неспішно відступає. Адже грудей і вим’їв дуже багато.

Та частинка Якуба, яка проникає в сон, дивується. Бо як же це так — пустельниця, яка краде молоко? Оскільки, однак, здивування вимагає свідомості, то присутність Якуба відбивається на сні жінки. Це так, ніби він зачепив павутину і зумовив тремтіння, яке біжить просто до сплячої. Бачить ще, як Слава ворушиться у своєму ліжку, як несподівано розплющує очі й гнівно запитує:

— А ти що тут робиш?

І Якуб прокидається зі страхом, який вчепився грудей, бо щось підказує йому, що недобре гнівити пустельницю. На його горищі триває спокій. Тільки Замазура в плямі місячного світла поблискує на нього оком, після чого ліниво повертається на другий бік, вдаючи, що зовсім не прокидався.

Юнак заспокоює подих і накривається пропітнілим коцом. Бо сни — це сни, і вірити їм не слід.

XXVIII. ПРО МРУКА, ЗМІЙ І ЧОРТІВ

Повідають, що дуже давно Зміїний Король мав сина і доньку. Доньці на восьмий день після народження Рожаниці дали ім’я Магура. Син не отримав імені, бо одразу після народження був