Читати книгу - "Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Серденько, – прошепотів він Лідії на вухо, – ми даремно страждаємо. Ми всі троє могли б зараз бути такими щасливими! Давай зробимо те, чого так прагне наша кров!
Оскільки вона перелякано відсахнулася, його жага звернулася до іншої, і він зробив їй так приємно, що вона відповіла довгим трепетним хтивим зітханням. Почувши це зітхання, серце Лідії стислося від ревнощів, ніби в нього накрапали отрути. Вона раптово сіла, зірвала ковдру з ліжка, стала на ноги і крикнула:
– Юліє, ходімо!
Юлія зіщулилася; необдумана сила цього крику, який міг усіх їх видати, свідчила про небезпеку, і вона мовчки встала.
А Ґольдмунд, усі почуття якого були ображені й обдурені, встиг ще швиденько пригорнути Юлію, поцілувати її в груди, прошепотівши гаряче їй на вухо:
– Завтра, Юліє, завтра!
Лідія стояла в сорочці і босоніж, пальці німіли від холоду на кам’яній підлозі. Вона підняла пальто Юлії, накинула його на неї, з виглядом страждання і смирення, який та розпізнала навіть у темряві і який її розчулив і примирив. Тихо вибігли сестри з його кімнати. Сповнений суперечливих почуттів, Ґольдмунд прислухався, затамувавши подих, і зітхнув з полегшенням, коли в будинку запанувала мертва тиша.
Так з дивної й неприродної єдності троє молодих людей потрапили у вдумливу самотність, тому що й обидві сестри, діставшись до своєї спальні, теж не стали розмовляти, а лежали самотньо, мовчки і вперто, кожна у своєму ліжку, без сну. Якийсь дух нещастя і протиріччя, демон безглуздості, відчуження і душевного сум’яття, здавалося, опанував будинок. Лише після опівночі заснув Ґольдмунд, і лише під ранок – Юлія. Лідія лежала без сну, змучена, доки над снігом не зійшов блідий день. Вона відразу ж піднялася, одяглася, довго стояла на колінах перед маленьким дерев’яним розп’яттям і молилася, а як тільки почула на сходах кроки батька, вийшла і попросила його вислухати її. Не намагаючись зрозуміти різницю між турботою про дівочу честь Юлії і своїми ревнощами, вона вирішила покінчити з цією справою. Ґольдмунд і Юлія ще спали, коли лицар знав уже все, що Лідія вважала за потрібне йому повідомити. Про участь Юлії у пригоді вона змовчала. Коли Ґольдмунд у звичний час з’явився в кабінеті, то побачив лицаря не в домашніх капцях і сюртуку з товстого сукна, як той зазвичай займався своєю писаниною, а в чоботях, камзолі, з мечем на поясі, й одразу зрозумів, що це означає.
– Одягни шапку, – сказав лицар, – нам треба пройтися.
Ґольдмунд зняв свою шапку з цвяха і пішов за господарем вниз по сходах, через двір і за ворота. Під ногами порипував трохи підмерзлий сніг, на небі ще була ранкова зоря. Лицар мовчки йшов попереду, юнак слідував за ним, кілька разів озирнувся на двір, на вікно своєї кімнати, на засніжений гостроверхий дах, доки все не залишилося позаду, зникнувши з поля зору. Ніколи більше він уже не побачить ані цього даху з вікнами, ані кабінету зі спальнею, ані обох сестер. Хоч він і змирився давно з думкою про раптову розлуку, серце його боляче стислося. Надто болісним виявилося це прощання.
Добру годину йшли вони так, господар попереду, обидва не промовили жодного слова. Ґольдмунд почав думати про свою долю. Лицар був озброєний, може, він хоче його вбити. Але в це йому не вірилося. Небезпека була невелика; варто було йому побігти, і старий зі своїм мечем нічого не зміг би йому зробити. Ні, його життю нічого не загрожувало. Але це мовчання і це ходіння за ображеним, урочисто одягненим чоловіком, це безмовне випровадження з кожним кроком ставало дедалі нестерпнішим. Нарешті лицар зупинився.
– Далі, – сказав він надірваним голосом, – ти підеш сам, весь час у цьому напрямку, і будеш знову вести мандрівне життя, до якого звик. Якщо ти коли-небудь ще покажешся поблизу мого будинку, будеш пристрелений. Я не хочу мститися тобі; я сам мав би бути розумнішим і не дозволяти такому молодому чоловікові перебувати поблизу моїх доньок. Та якщо ти ризикнеш повернутися, твоє життя скінчилося. А зараз іди, і нехай Бог тебе простить!
Він продовжував стояти, у тьмяному світлі зимового ранку його обличчя з сивою бородою здавалося згаслим. Як привид, стояв він, не рухаючись з місця, доки Ґольдмунд не зник за наступним гребенем пагорбів. Червонувате мерехтіння на хмарному небі зникло, сонце так і не виглянуло, ледь-ледь починало сніжити.
Розділ дев’ятий
Під час численних прогулянок верхи Ґольдмунд вивчив місцевість; по той бік замерзлої оболоні стоїть лицарева стодола, а далі ще один селянський двір, де його знали; в одному з цих місць він зміг би відпочити і переночувати. А завтра буде видно. Поступово на нього наринуло почуття свободи і невідомості, від якого він останнім часом відвик. У цей крижаний похмурий зимовий день вона, невідомість, не віщувала нічого хорошого, аж надто пахла вона турботами, голодом і скрутою, і все-таки її неосяжність, її велич, її сувора неминучість заспокоювали і майже втішали його розніжене і збентежене серце. Він втомився йти. З прогулянками верхи тепер покінчено, подумав він. О, неозорий світ! Падав легкий сніг, попереду стіна лісу зливалася з сірими хмарами, панувала безмежна тиша, аж до небокраю. Як там зараз Лідія, бідна полохлива душа? Йому було страшенно шкода її; з ніжністю думав він про неї, перепочиваючи під одиноким голим ясенем посеред порожньої оболоні. Нарешті холод прогнав його, він встав на закляклі ноги і пішов далі, поступово набираючи швидкість; убоге світло похмурого дня, здавалося, вже знову починало спадати. Доки він чимчикував порожніми долинами, з голови вивітрилися всі думки. Зараз не час думати чи плекати почуття, якими б ніжними і прекрасними вони не були; треба було не замерзнути, вчасно дістатися до ночівлі, треба, як куниця або лисиця, триматися у цьому холодному незатишному світі, аби вже зараз не загинути тут у чистому полі; все решта було неважливо.
Він здивовано озирнувся навколо, почувши, як йому здалося, далекий стукіт копит. Може, його переслідують? Він помацав маленький мисливський ніж у своїй кишені, послабивши дерев’яні піхви. Ось він уже побачив вершника, впізнавши здалеку коня з лицаревої стайні, який намагався його наздогнати. Втікати не мало сенсу, він зупинився і чекав, хоч і без страху, але дуже напружено і з цікавістю, з прискореним серцебиттям. На якусь мить у голові промайнуло: «Якби вдалося прикінчити цього вершника, як було б добре; я мав би коня і весь світ належав би мені!» Але коли
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе», після закриття браузера.
