Читати книгу - "Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе"

він упізнав вершника, молодого конюха Ганса, з його світло-блакитними водянистими очима і добрим збентеженим хлоп’ячим обличчям, він розсміявся; вбити цього милого доброго парубка – для цього треба мати не серце, а каменюку. Він доброзичливо привітався з Гансом і лагідно привітав коня Ганнібала, погладивши по теплій вологій шиї, той відразу впізнав його.

– Куди це ти, Гансе? – запитав він.

– До тебе, – усміхнувся блискучими зубами хлопець. – Ти здолав уже добрячий шмат! Що ж, мені не можна затримуватися, маю просто передати тобі вітання й ось це.

– Вітання від кого?

– Від панни Лідії. Ох і заварив же ти там кашу, магістре Ґольдмунд, я радий, що вдалося змитися звідтіля ненадовго. Але господар не повинен помітити, що я їздив кудись з дорученнями, інакше мені дістанеться на горіхи. Ось візьми!

Ганс простягнув йому невеличкий пакунок, Ґольдмунд взяв його.

– Слухай, Гансе, ти часом не маєш у кишені шматка хліба? Дай мені.

– Хліба? Якась шкуринка знайдеться. – Понишпоривши у кишенях, Ганс видобув з них шматок чорного хліба і хотів повертатися.

– А що робить панна? – запитав Ґольдмунд. – Вона нічого не просила передати? Не маєш бодай записки?

– Нічого. Я бачив її лише кілька секунд. У домі гроза, ти ж розумієш; господар бігає туди-сюди, як цар Саул. Я мав передати тобі ось цей згорток, більше нічого. Мені вже час.

– Звісно, тільки ще хвильку! Чуєш, Гансе, ти не міг би поступитися мені своїм мисливським ножем? Я маю зовсім маленький. Якщо раптом вовки прийдуть, та й так – краще вже мати в руці щось справжнє.

Але про це Ганс не хотів нічого знати. Він сказав, що йому буде дуже шкода, якщо з магістром Ґольдмундом щось трапиться. Але свій ніж, ні, він ніколи його не віддасть, ні за гроші, ні в обмін, ніяк, навіть якби про це попросила свята Женев’єва особисто. Отож, він мусить поспішати, бажає всього найкращого, і йому дуже шкода.

Вони потисли один одному руки, і хлопець поїхав собі; з дивним болем у серці дивився Ґольдмунд йому вслід. Потім він розпакував згорток, зрадівши добротній мотузці з телячої шкіри, якою він був зашморгнутий. Всередині була в’язана сорочка з товстої сірої вовни, зроблена Лідією вручну, і призначалася для нього, а в ній було іще щось тверде, добре загорнуте, це виявився шматок шинки, а в шинці був зроблений маленький проріз, із якого виднівся блискучий золотий дукат. Записки не було. З подарунками від Лідії в руках стояв він у снігу, нерішучий, потім зняв куртку і швидко накинув вовняну штуковину, відразу стало приємно тепло. Швидко одягнувся, сховав золоту монету в найнадійнішій кишені, затягнув ремінь і подався полем навпростець далі; пора було знайти місце для відпочинку, він дуже втомився. Але до селянина йому не хотілося, хоча там було тепліше, мабуть, знайшлося б і молоко; він не хотів говорити й відповідати на розпитування. Переночувавши у стодолі, він раненько, гнаний холодом, морозом і різким вітром, пішов далі. Багато ночей бачив він уві сні лицаря і його меч і двох сестер; багато днів самотність і смуток гнітили його.

В одному селі, де у бідних селян не було хліба, але був пшоняний суп, в один з наступних вечорів він залишився на ніч. Тут на нього чекали нові переживання. У селянки, гостем якої він був, вночі почалися перейми, і Ґольдмунд був присутній при цьому, його підняли з соломи, щоб він допоміг, хоча врешті-решт справи для нього не знайшлося, він тільки тримав світильник, тимчасом як повитуха робила свою справу. Він вперше бачив пологи і, не відриваючись, дивився здивованими полум’яними очима на обличчя цієї жінки, несподіваним чином збагатившись новим досвідом. Принаймні те, що він побачив на обличчі породіллі, здалося йому досить цікавим. При світлі соснової скіпки, з великою цікавістю вдивляючись в обличчя породіллі, що лежала, долаючи біль, він помітив щось несподіване: лінії спотвореного криком обличчя майже не відрізнялися від тих, які він бачив у мить любовного екстазу на інших жіночих обличчях! Вираз сильного болю був, звісно, сильнішим і більше спотворював обличчя, ніж вираз сильного бажання, але по суті не відрізнявся від нього – це була та сама, трохи плаксива зібраність, ті ж спалахи і згасання. Дивовижно, не розуміючи чому, його вразило усвідомлення, що біль і насолода можуть бути схожими, як брат і сестра.

І ще дещо пережив він у цьому селі. Ради сусідки, яку він підмітив уранці після ночі з пологами і яка на питальний погляд його закоханих очей негайно відповіла згодою, він залишився в селі ще на одну ніч і невимовно ощасливив жінку, бо за довгий час, після всіх збуджень і розчарувань останніх тижнів це було вперше, коли він зміг задовольнити свою хіть. А ця затримка привела його до нової пригоди: через неї на другий день на цьому ж селянському дворі він зустрів кумпана, довготелесого відчайдушного парубка на ім’я Віктор, що виглядав наполовину священиком, наполовину розбійником, який привітав його обривками латини, видаючи себе за мандрівного спудея, хоча вже давно вийшов з того віку.

Цей чоловік з гострою борідкою привітав Ґольдмунда з певною сердечністю і гумором халамидника, чим швидко завоював прихильність молодого товариша. На його запитання, де той навчався і куди прямує, дивак фанаберисто відповів:

– Вищих шкіл моя бідна душа надивилася вдосталь, я бував у Кельні й Парижі, а про метафізику ліверної ковбаси рідко говорилося настільки змістовно, як це зробив я, захищаючи дисертацію в Лейдені. Відтоді, друже, я, паршивець, тиняюся Німецькою імперією, терзаючи душеньку непомірним голодом і спрагою; мене назвали селянською почварою, а професія моя – навчати молодих жінок латини і приворожувати ковбаси з бовдура прямо до себе в живіт. Мета моя – ліжко бургомістерші, і якщо мене не склюють на той час ворони, то мені не залишиться нічого іншого, як присвятити себе обтяжливій посаді єпископа. Краще вже, дорогий колего, жити, перебиваючись з хліба на квас, і тому ніколи ще печеня з зайця не почувалася так добре, як у моєму бідному шлунку. Король Богемії – мій брат, і наш Всевишній годує його так само, як і мене, але найкраще він дає мені робити самому, і позавчора він, жорстоко, як усі батьки, хотів зловжити мною, щоб врятувати від голодної смерті вовка. Якби я не забив цю тварюку, то ти, пане колего, ніколи не удостоївся б честі заприязнитися з цією милою особою. На віки вічні, амінь.

Ґольдмунд, ще мало знайомий з чорним гумором і подібними латинськими віршами вагантів, правда, трохи побоювався довготелесого зачучвереного зухвальця і його