Читати книгу - "Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко"

Але той самий нахил голови на правий бік і, мабуть, лукавий, сміхотливий погляд із-під брів. Навіть та сама широкість у клубах, яка потім так болюче й солодко раз-у-раз хвилювала доктора, в якої б огидної жінки він її не підмічав.

Доктор Верходуб, не пам’ятаючи вже, що все є неповторне, почуваючи тільки чудну ослабленість ніг, помалу став підходити до Юдка, не зводячи очей з чорного капелюха з поважним, гарним пером. Щось, видно, не виходило в них. Юдко, правда, масляно посміхався, але крутив головою, безпомічно розводячи руками: ну, видно, не може чоловік ніяк, всією душею, бідолаха, радий би, та несила його!

Дама весело-нетерпляче відмахнулась рукою, кивнула капелюхом і підійшла до другого візника, коливаючи спиною так само, ну, точнісінько ж так само, як Наяда!

Доктор Верходуб, почуваючи страх, що вона зникне, не показавши йому обличчя, трошки надав ходи.

— Доброго здоров’ячка, товаришу Юдку!

Юдчине лице, вкрите рудим, кучерявеньким пухом, подібне до жовтенької буруньки з дерева, привітно посміхнулось.

— Драстуйте, гаспадін... чи той: товариш доктор. Ку-дась поїдемо?

— Та, може, й поїдемо. А ви ж хіба не їдете з тою дамою.

— З тою дамою?!

Юдко підвів догори праве плече, приплющив праве око і зробив гримасу цілковитого непорозуміння.

— Ета дама сама не знає, чого вона хоче.

— Як саме?

Юдко глянув назад, на даму.

— Та так, вона хоче, щоб моя балабусте завтра удова була. От чого вона хоче. Как вам ето спонравиться?

— От-тако-о??

— А що ж би ви собі думали? Вона сібє симпатічно улібається. Так я буду здоровий з того? Ага, мерсі вам.

Юдко знову озирнувся на паню, глянув навкруги й, перехилившись до доктора, таємно, хрипло зашепотів:

— Щоб я її на той бік перевіз! Ну?!

Ну, так, розуміється, ненормальна.

— А хіба таки так дуже страшно на той бік їхати?

Юдко високо підняв іржаві бровенята, зібравши під

кашкетиком чоло в дрібнесенькі зморшки.

— Як то «хіба дуже страшно»?! А до стєнки нє, не страшно? А коні заберуть, то не, не дуже страшно?

— Ну, вже й до стєнки. їдьте на Стару Соснівку, то не буде ні стєнки, нічого. Там ніякого фронту немає.

Але милий, єдиний на ввесь світ Юдко аж руками одпихнувся.

— Та нехай мене Бог боронить! Как можна без розрі-шення? Хай візьме собі розрішення. Що такоє? Пойди до комісара, скажи, що тібє мамаша больна, і вже. Так она не хоче. Ш-ш, от вона знов іде!

Ні, це була не Наяда! Розуміється, не Наяда. Треба, дійсно, бути божевільним, щоб вигадати таке. Наяді тепер найменше повинно б бути літ сорок п’ять. А це зовсім молода дівчина.

Але щось Наядине все ж таки було! Нічого схожого в лиці й якась страшенна подібність. Посмішка? Та сама владність, королівська певність себе, повільність людини, яка знає, що все зробиться по її волі?

І очі не Наядині, не сірі, а сині, теплі, грайливі й явно-хворобливо-блискучі. Одначе уста, — широкі, соковиті, —

ті самі, що в Наяди: верхня губка чітка, хижа, а нижня соковита, сласна, земляна. Ті самі! #

— Ну, так як, звощику? Га? Не хочете?

Що тут стояла чужа людина, їй було байдуже, наче вона наймала Юдка проїхатись до театру.

Юдко на диво зробився весь теплим, ніби йому засвітили всередині свічку, й він засяяв, як ліхтар. Тепер він підвів уже обидва плеча догори, розтопірчив, як квочка крила, руки, схилив голову на плече й розслаблено, безпорадно, мовчки посміхався. Він абсолютно не міг ставати до-стєнки й робити свою балабусте вдовою.

— Ех, ви! Візник! І вам не соромно? Ану, рішайтесь!

І голос грудний, глибокий, тепло-жіночий, од якого

серце спускається на ліфті в солодку глибочінь.

Юдко розтоплено, як масло на сонці, блищав жовтенькими, гостренькими зубами і... все ж таки не міг ставати до стєнки.

— Ну, так як? Га? Згода?

— Накажі мінє Бог, баришня, без розрішення не можу. Возьміть, баришня, розрішення, так я з вами хоч січас. Скажіть мінє: «Юдку, мінє нада з тобой ув Америку», так я єду просто в Америку. Только нада розрішення.

Хтось одурілий, божевільний раптом усередині сильно штовхнув доктора. Він коректно, як колись давно-да-вно умів це робити, здійняв кашкетика перед Наядою й після того повернув до Юдка поважне, діловите лице:

— Ну, добре. А як розрішення буде, напевне поїдете?

Дама трошки здивовано, але швидко, уважно, обмотала поглядом обдрипану постать доктора. Доктор, підштовхуваний кимсь одурілим, стримуючи хвилювання, ще раз здійняв до неї картузика.

— Ми з Юдком старі знайомі, й він мені сказав, у чому річ. Я також маю потребу переїхати на той бік. І коли б ви дозволили, ми могли б разом зробити цю... не зовсім безпечну подорож...

— О, з великою приємністю! А ви маєте можливість добути дозвіл?

Доктор зробив невиразний жест.

— Як вам сказати? Я маю велике бажання. А велике бажання є три чверти досягнення.

— Еге, я, може, маю ще дужче бажання, а можливосте ні одної чверти.

— Ну, как гаспадін... чи той, товариш доктор тоже хочуть, так вони розрішення достануть!

Доктор Верходуб посміхнувся. А все ж таки спасибі Юдкові: чи вона відзначила по мові, з ким говорить, чи ні, а тепер, принаймні, знає, що не з добровільним босяком має діло. І Наяда справді, немов би з більшою увагою ще раз бігцем озирнула його. А очі все ж таки ненормальні! Хвилюючі до бажання сяяти, як Юдко, а все ж таки ненормальні!

— Та я чи дістану, чи ні, ви, Юдку, кажіть певно: поїдете, чи ні?

Юдко рішуче зідхнув.

— Ні для кого б не поїхав, накажі мінє Бог! А для вас і для баришні с прекрасним удовольствієм. Аби тольки розрішення.

— Ну, а що візьмете?

Тут Юдко зразу й по іншому став серйозним і поважним: це вже мова не про розрішення! Він підвів у жовтих віях оченята догори й замислився. Дама сміхотливими, блискучими, певними в собі очима дивилась на нього. В синій плисовій безрукавці, в жовтій сорочці, маленький, кучерявенький, засипаний ластовинням, в позі Глибокого міркування, — він викликав бажання взяти його на руки