Читати книгу - "Королівство криги, Анна Мінаєва"

— Тоді ви просто зобов’язані побачити білий лабіринт, Айло, — Оуен розвернув коня. — Це саме відоме місце Лланди. Він не тане навіть влітку. Туди.

Запахнувши плащ, який розкрився від швидкої їзди, я направила коня за королем. Він їхав трохи попереду та дивився на мене. І розповідав про те, коли побудували місто. Як взагалі людей занесло у такі сурові краї. Багато чого розповідав, поки ми їхали до лабіринту, а я просто насолоджувалася голосом свого майбутнього чоловіка і не могла припинити посміхатися.

— Приїхали, — Оуен першим зістрибнув зі свого коня і поквапився, щоб допомогти мені. — Дозвольте?

— Давайте я сама, мілорде. Тільки відверніться, — прошепотіла у відповідь, зашарівшись.

Все ж таки я була в сукні. А допомога короля може перетворитися на казус, якого б я зовсім не хотіла.

Та Оуен був невблаганним. Він зупинився поряд із конем і простягнув мені руки.

— Айло, довіртесь мені. 

— Мілорде…

— Айло.

Зітхнувши, я замружилася і нахилилася, щоб покласти чоловіку руки на плечі. Мить. І я відчуваю, що нічого у світі не існує, окрім його долоней на моїй талії. І… землі під ногами.

— От і все, — прошепотів він, коли я наважилася розплющити очі.

— Дякую, — тремтячий голос видав збентеження. — Оуене.

Та він лише хитнув головою:

— Це я маю вам дякувати, Айло. За те, що згодилися на мою авантюру. За те, що поряд і тішите мене кожного разу, як говорите. Це неймовірне відчуття. Я так себе ще ніколи не почував.

Щоки опалило жаром. Я не знала куди подітися від своїх емоцій і від погляду короля, який так і не прибрав долоней з моєї талії. Здавалося, що його руки палають вогнем, пропалюють тканину сукні.

— Ходімо, — Оуен першим зробив крок убік, рятуючи становище. І просто запропонував торкнутися його ліктя.

Біля коней вже з’явилися хлопчики років дванадцяти. Вони взяли їх за повіддя і дивилися на нас, допоки Оуен не кинув їм золоту монетку. Хлопчиська витріщили очі і кинулися до грошей, один переганяючи іншого.

Та я вже не дивилася. Мою увагу привернула льодова споруда у центрі невеличкої площі. Її оточували багатші будинки. Триповерхові, з більш витонченими дахами і ширшими вікнами. Ми знаходилися у якомусь заможному кварталі. Кварталі, де посередині височів справжній лабіринт з синьо-білими стінами, які блищали у променях сонця.

Король першим крокнув до входу, змушуючи мене прискоритися. І вже за мить я опинилася між височенними стінами з льоду та снігу. Під підошвою чобіток хрумтів тонкий наст снігу, над головою сяяло сонце.

— А він великий?

— Так, можна заблукати. Спробуємо знайти вихід?

— Звісно.

Оуен дозволив мені обирати шлях. Посміюючись над тим, коли я заводила нас у глухі кути. Та я не ображалася. Тільки кілька разів намагалася скрутити снігову кульку, щоб запустити нею в короля Содії.

— Це замах на короля, — грозячи мені пальцем та відступаючи, промовляв він кожного разу, як я починала цілитися кулькою.

— Здається, це дуже небезпечно, так? — хмурилася я, не випускаючи сніг з рук. — Мене за це можуть покарати?

— О, ще і як, — кивав чоловік, спостерігаючи за снарядом, який вже обморожував мені руки у тонких рукавичках.

— Ну тоді цього разу, я здаюся, — відповідала я і випускала кульку. А Оуен сміявся і пропонував знайти інший шлях.

Небо почало темнішати, коли я нарешті знайшла вихід з лабіринту. Від посмішок боліли щоки. Від снігу замерзли руки і навіть каблучка з вогняним рубіном вже не рятувала від вітру, який проникав під плащ.

— Час повертатися, — першим це запропонував король. Поглянув у той бік, де мав знаходитися Крижаний палац. А потім перевів погляд на мене: — Справді, Айло, дякую. Це був незабутній день.

— Все завдяки вам, мілорде, — чемно відгукнулася я.

— Ні, — він дивився на мене, не кліпаючи. — Тільки завдяки вам, моя королево.

Мить. Чоловік робить до мене крок. Потім ще один, і ще. Дивиться тільки в очі. Наближається так, що я відчуваю його дихання на обличчі. А потім і дотик м’яких губ до своїх. Невпевнений дотик. Який перетворюється на поцілунок.