Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

Сковзнув печерою і тінню Застиг в улозі. А тепер — І брость, і парості, й хотіння Під білим шаром цих снігів, Мов корінь дуба чи вільхи — Дрімають чуло та нервово. І не народжене ще слово Уже зростає, вже дзвенить, Уже в обіймах всесвіт тулить… Які ж незаймані вони, Як легко про віки забули! І, дивлячись на цих дівчаток, Що в сніжки грають, хочеш брать Руками сніг, на кулі м’яти: – Не ждіть від нас тепер добра! В чоло! За комір! Просто в скроню! — І сміх лунає без кінця… Горять намучені долоні, Блищать роз’ятрені серця! Серця палають, як походні: – За комір! В скроню! У чоло! — Набоєм вчора прогуло, Й любовно встало вже Сьогодні. Й любовно запалило ватру Снаги, змагання та хотінь. Ось поміж круч блукає тінь Передчуття палкого Завтра… Зростає радісна земля Моїх дідів – моїх онуків, І сніг бере в гарячі руки, І зір у далечінь встромля… Зима – снігурка срібнокоса, Який разючий сонця блиск! Вітрець кришталь сніжини носить Й кладе на мудрий обеліск. Екран
Отак прийти і сісти в третім ряді Провінціального кіно «Вампір», Де не почуєш пахощів помади, Не відаєш, хто визнаний кумир… Дивитися, не знаючи акторів, Сприймати світ, не знаючи спокус, І, вірячи в невинайдені зорі, Нанизувать рядки прозорих бус… Хто режисер – творець безмежних кадрів, Хто оператор – співборець творінь, — Хіба цікаво крізь сприймання ватри, Хіба потрібно крізь вогні молінь! І ось – підеш, немов п’яний, додому, Одірваний від світу та людей… Якась далека, тиха й невідома Тобі на серце руку покладе. І ось ідеш з кіно якогось ряду — Спадає дощ, кублиться злий туман… А в серці спів нечуваного ладу Заплів мінливий, радісний екран!