Читати книгу - "Борва мечів"

Коли Неблазні придушили останні спроби спротиву, і почався звичайний грабунок, Дані в’їхала до свого міста. Трупів коло розбитих воріт було навалено стільки, що відпущеники мусили мало не годину розгрібати проїзд для її срібної. «Гострий прутень» і вкрита кінськими шкурами велика дерев’яна черепаха, яка його захищала, були покинуті всередині, як непотріб. Дані проминала спалені будинки та потрощені вікна, їхала цегляними вулицями, де помийні жолоби були забиті скам’янілими та напухлими мерцями. Невільники радісно здіймали до неї вимазані кров’ю руки і вигукували «Мати!».

На майдані перед Великою Пірамідою щулилися і купчилися разом полонені меєринці. У вранішньому світлі Великі Хазяї виглядали зовсім не велично. Позбавлені коштовностей і облямованих токарів, вони радше будили відразу: збіговисько гидких старців з миршавими яйцями та плямистою шкірою, пихатих молодиків з чудернацько викладеним волоссям. Жінки їхні були або недоладно пухкі, або сухі, наче дрючки; фарбу на їхніх обличчях розмазали сльози.

— Мені потрібні ваші ватажки, — мовила до них Дані. — Викажіть їх, і решті подарують життя.

— Скільки? — запитала одна стара, схлипуючи. — Скільки вам треба, щоб пожаліти решту?

— Сто і шістдесят три, — відповіла Дані.

Вона наказала прибити їх до дерев’яних стовпів навколо майдану так, щоб попередній вказував на наступного. Коли Дані віддавала наказ, гнів палав у ній люто і гаряче — вона почувалася мстивим драконом. Та пізніше, проминаючи напівмертвих чоловіків на стовпах, чуючи стогони, нюхаючи кров і кишки…

Дані відставила люстро, насупилася. «То був правий суд. Правий і чесний. Я зробила це заради дітей.»

Приймальня розташувалася поверхом нижче. То була лунка висока палата зі стінами лілового мармуру, але моторошно непривітна, незважаючи на усі пишноти. Раніше там стояв престол — чудернацький витвір з різьбленого та визолоченого дерева у подобі лютої жахливої гарпії. З першого ж погляду Дані наказала розламати його на дрова.

— Я не сидітиму на колінах у гарпії! — мовила вона і всілася на простій лаві чорного дерева, байдужа до бурчання меєринців, що цариці негоже так себе ганьбити.

Кревноїзники чекали на неї, теленькаючи срібними дзвіночками у намащених олією косах; всі вони прикрасилися золотом і коштовностями убитих. Меєрин виявився багатим понад усяку уяву — навіть сердюки її вже переситилися грабунком, хай тимчасово. У іншому кінці палати у простому строї Неблазних стояв Сірий Хробак, тримаючи під пахвою спижевого шоломця зі шпичкою. Принаймні на нього та його людей вона могла покластися… чи сподівалася, що могла… і на Бурого Бена Бросквина теж — надійного, міцного Бена з сіро-білою шапкою волосся, вивітреним обличчям, до якого так заприязнилися її дракони. Поруч із ним виблискував золотом Дааріо. Дааріо Нахаріс, Бен Бросквин, Сірий Хробак, Іррі, Джихікі, Місандея… Дані роздивлялася усіх по черзі й питала себе, хто саме зрадить її наступним.

«Дракон має три голови. В усьому світі є двоє людей, яким я зможу довіряти, коли знайду. І тоді я буду не сама. Ми станемо втрьох проти всього світу, як Аегон зі своїми сестрами.»

— Чи була ніч така тиха, як здавалася? — запитала Дані.

— Скидається на те, ваша милосте, — відповів Бурий Бен Бросквин.

Вона зітхнула полегшено. Меєрин люто пограбували, як зазвичай грабують кожне взяте приступом місто, але Дані рішуче налаштувалася припинити свавілля, щойно місто впало їй до рук. Вона наказала вішати вбивць, відтинати одну руку крадіям, а чоловічу міць — гвалтівникам. Вісім убивць висіли на мурах, Неблазні наповнили кошика завбільшки з чималу діжку скривавленими руками і м’якими червоними хробаками — але в Меєрині зрештою запанував спокій. «Та чи надовго?»

Біля голови задзижчала муха. Дані роздратовано прогнала її геть, але та негайно повернулася.

— Щось у цьому місті забагато мух.

Бен Бросквин коротко реготнув, наче пес гавкнув.

— У мене в пиві зранку їх повно плавало. Одну навіть ковтнув!

— Мушва — то помста мерців, — посміхнувся Дааріо, пестячи середню галузку своєї бороди. — Трупи родять червів, черви родять мух.

— Тоді треба позбавитися трупів. Починаючи з тих, що на майдані. Сірий Хробаче, ви можете про це подбати?

— Цариці наказувати, сім-одним коритися.

— Захопи, Хробаче, лантухів на додачу до заступів, — порадив Бурий Бен. — Бо ті мерці вже теє… переспіли трохи. Ще розлахмітяться на клапті на тих стовпах, а з них як полізуть…

— Він знає! І я теж.

Дані пам’ятала той жах, який відчула на Майдані Спокути у Астапорі. «Я вчинила чи не гірше жахіття, але заслужене. Мій суд був страшний, але правий.»

— Ваша милосте, — звернулася Місандея, — гіскарці ховають своїх мертвих у криптах під власними маєтками. Якщо ви накажете виварити кістки й повернути родичам, то буде справа добра і милосердна.

«Та їхні вдовиці однак мене проклянуть.»

— Хай так і буде зроблено. — Дані поманила до себе Дааріо. — Скільки людей сього дня прохають їх прийняти?

— Скупатися у світлі вашої преосяйності з’явилися двоє.

Дааріо назбирав собі по Меєрину чималу купу нового одягу, а до нього перефарбував свою тризубу бороду та кучеряве волосся у насичений темно-фіалковий колір. Од того і очі його здавалися майже фіалковими — наче в якогось загубленого світами валірійця.

— Уночі вони прибули на «Волошковій зірці», торговельній галері з Карфу.

«Тобто на перевізникові живого товару.» Дані насупилася.

— Хто вони такі?

— Керманич «Зірки» та ще один, який хоче говорити від Астапору.

— Першим я прийму посла.

Посол виявився блідим чоловічком, що обличчям скидався на тхора і носив на шиї важке намисто з перлів та плетеного золота.

— Ваша превисокосте! — скричав він. — Мене звати Гаель! Я приношу вітання Матері Драконів од царя Клеона Астапорського, названого Клеоном Великим!

Дані заціпеніла.

— Я лишила правити Астапором обрану раду. Цілителя, книжника та жерця.

— Ті ниці мерзотники зрадили довіру вашої превисокості! Було викрито їхню змову, що ставила метою повернення Добрих Хазяїв до влади, а мешканців міста — до невільницьких кайданів! Великий Клеон ущент розбив їхні задуми та відтяв усім трьом голови різницьким тесаком. За цю звитягу вдячний народ Астапору коронував його царським вінцем.

— Вельмишановний Гаелю, — запитала Місандея астапорською говіркою, — а чи цей Клеон — не той самий, що колись належав Гразданові мо’Ульйору?

Голос малої драгоманки лунав байдуже, але питання вочевидь занепокоїло посланця.

— Той самий, — визнав він. — Велика, видатна людина.

Місандея нахилилася ближче до Дані.

— Він був різником при Граздановій кухні, — прошепотіла дівчинка їй