Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Більшість обслуги валялася на плато зовсім знесилена. Її наступним завданням було чекати — до того ж нажахано. Лише жменька з-поміж них мала на собі обладунки, про які згадував Садеас. Якщо вони атакуватимуть разом, сотні цих бідолах поляжуть під час штурму. Та хіба це так уже й відрізнялося від того, на що посилав своїх людей сам Холін, наказуючи кидатися в битву, щоб захопити плато? Хіба не всі вони були частиною однієї й тієї ж армії?

Тріщини в броні. Далінар не міг дозволити їм ширшати. Якщо він збирався бути з Навані, то мав довести собі власну готовність залишатися непохитним в інших питаннях.

— Ні, — відмовив Холін. — Я піду в наступ, але тільки після того, як ти візьмеш під контроль переправу для моїх мостонавідних команд. І навіть на це я не мав би погоджуватись. Ніколи не змушуй своїх людей робити те, чого не зробив би сам.

— Але ж ти атакуєш паршенді!

— Я ніколи не пішов би на штурм, несучи один із тих настилів, — сказав Далінар. — Вибачай, старий друже. Я тебе не засуджую. Але сам так учинити не можу.

Садеас похитав головою, надягаючи шолом.

— Що ж, спасибі й на тому. Ми ще збираємося сьогодні разом повечеряти та обговорити питання стратегії?

— Гадаю, що так. Якщо лише Елгокара не трафить шляк через те, що ми обоє не з’явимося на влаштованому ним бенкеті.

Садеас фиркнув:

— Доведеться йому звикати. За шість років щовечірні гулянки починають уже й приїдатися. А крім того, я маю сумніви, чи відчуватиме він хоч щось, крім піднесення, коли ми здобудемо сьогодні перемогу та знизимо чисельність війська паршенді на добру третину. Побачимося на полі битви.

Далінар кивнув, і Садеас зістрибнув зі скельної формації та, благополучно приземлившись, приєднався до офіцерів унизу. А Холін затримався, окидаючи поглядом Вежу. Вона була не тільки просторіша за більшість плато, а й важкопрохідніша, вкрита безформними кам’яними брилами із затверділого крєму. Обриси цієї пересіченої місцевості виглядали горбкувато-плавними, але дуже нерівними — немовби засніжене поле, утикане припорошеними бар’єрами.

Південно-східна крайка плато утворювала височину, що виходила на Рівнини. Два обрані ними плоскогір’я прилягали до Вежі приблизно по центру її західного боку. Садеас висадиться з північнішого, а Далінар ударить із сусіднього, щойно союзник зачистить місце для переправи.

«Нам треба відтіснити паршенді на південний схід, — подумав князь, потираючи підборіддя, — і заблокувати там». Від цього залежав успіх всієї операції. Хризаліда розміщувалась угорі по схилу, ближче до вершини, тож паршенді й так зайняли дуже вдалу позицію, щоб об’єднане військо алеті могло відкинути їх назад, до скелястого краю. Супротивник, напевно, не надто опиратиметься, оскільки це дозволить йому захопити командну висоту.

Якщо друга армія паршенді надійде, то виявиться відрізаною від своїх. Союзникам варто буде зосередитись на загнаних у пастку на вершині плато, вишикувавши проти новоприбулих оборонний стрій. Це має спрацювати.

Він відчув, як його охоплює хвилювання. Князь зіскочив на нижчий прискалок, а тоді спустився кількома щілинами, що нагадували драбину, і дістався підніжжя формації, де на нього чекали офіцери. Потому обігнув останець, щоб перевірити, як справи в Адоліна. Закутий у Сколкозбрую юнак стояв неподалік переносних настилів Садеаса, скеровуючи рух загонів, які переправлялися на південніше з плато, що правило за один із плацдармів.

Групка оснащених латами мостонавідників готувалася до штурму, виступивши наперед прямо по центру строю обслуги. Чому їм усе-таки дозволили обладунки? І чого їх не видали й решті? Схоже, то були панцирі паршенді. Далінар похитав головою. Розпочався наступ. Мостонавідні команди кинулися вперед, обганяючи військо Садеаса, щоби першими наблизитися до Вежі.

— Звідки ти хотів би здійснити висадку, батьку? — запитав Адолін, прикли´кавши Сколкозбройця й сторчма сперши його об наплічник лат.

— Звідти, — відповів Далінар, тицяючи пальцем у бік місцини на відведеному їм плацдармі. — Підготуй людей.

Син кивнув і заходився вигукувати накази.

А вдалині стали гинути мостонавідники. «Нехай Вісники вкажуть вам шлях, бідолахи, — подумав старший Холін. — А також і мені».

* * *

Каладін танцював із вітром.

Довкола нього струмували стріли, пролітаючи настільки близько, що ледь не пестили його своїм пофарбованим оперенням з кошлатокірки. Він змушений був дозволяти їм це, щоб паршенді думали, що от-от поцілять у нього.

Попри чотирьох інших мостонавідників, котрі теж притягували їхню увагу, та попри решту членів його команди, на яких також були обладунки зі скелетів загиблих паршендійців, більшість лучників зосередилися на ньому. Він був символом. Живим прапором, що підлягав знищенню.

Каладін звивався між стріл, збиваючи їх щитом. Усередині бушував ураган, наче з нього висмоктали кров, замінивши її буревіями. Кінчики пальців пощипувало від енергії. А вдалині паршенді затягли свій сердитий речитатив. Пісню для того, хто споганює трупи.

Командир тримався попереду решти манків, підпускаючи стріли все ближче. Зваблюючи ворогів. Дражнячи їх. Вимагаючи, щоби ті вбили його, аж доки потік стріл не вщух, а вітер не стишився.

Він зупинився, затамувавши подих, щоб утримати бурю всередині. Паршенді неохоче відкочувались під натиском Садеасових сил. Просто нечуваних як для звичайних вилазок на плато. Тисячі людей, тридцять два мости. Попри Каладінові зусилля, п’ять настилів таки впали, а їхніх носіїв перебили.

Ніхто з солдатів, котрі бігцем перетинали провалля, не доклав особливих зусиль для атаки на лучників, котрі обстрілювали Каладіна. Паршенді змушені були відступити суто під натиском більших сил. Кілька з них наостанок затримали на ньому ненависні погляди, супроводжуючи їх дивним жестом: підносили складену дашком долоню до правого вуха й спрямовували на осквернителя. І лише тоді відійшли.

Каладін видихнув, і Буресвітло заструменіло з нього. Йому доводилося ходити по тонкій грані: усотувати достатньо Світла, щоб залишатися живим, проте й не настільки багато, щоби бійці, котрі спостерігали за ним, могли це помітити.

Попереду височіла Вежа — колосальна кам’яна брила, що ледь нахилилася на захід. Розколина була настільки широка, що він побоювався, щоб, бува, його люди не впустили моста в прірву, коли наводитимуть його. По інший бік прірви війська Садеаса вишикувалися дугою, відтісняючи паршенді від краю, щоб розчистити для Далінара місце висадки.

Напевно, обрана тактика штурму мала вберегти образ Холіна непорочно чистим. Той, мовляв, не став би посилати обслугу на смерть. Принаймні безпосередньо. А те, що він ступав по тілах людей, які полягли, щоб переправився Садеас, — лише деталі. Хоча справжнім настилом були їхні трупи.

— Каладіне! — гукнув іззаду чийсь голос.

Каладін обернувся. Одного з людей поранило. «Буря забирай!» — подумав він, кидаючись