Читати книгу - "Мистецтво брехні, Агата Задорожна"

– Минулого року він прочув десь, що Меліса – тобто пані Крук – збирається зайняти підвали корпусу під зіллєварчі авдиторії. Вже за тиждень до її факультету прийшли дві королівські перевірки. Вона ходила зла, як фурія, ще місяць. 

– Це він влаштував? – запитала я, вже знаючи відповідь. 

– Ми так думаємо. І Нозері чув щось в інституті. Тож зазвичай ми намагаємося ставитися до старого як до гайна – не чіпаєш, і воно не дуже тхне. 

Він дуже виразно подивився на мене спідлоба.

– Якщо ти натякаєш…

– Я не натякаю, – перебив мене Ярош. – Можеш це вважати за дружню пораду. 

Я не стала уточнювати, що ми зовсім не друзі, і тільки продовжила буравити Вереса поглядом. Вибачатися перед Саненом? За те, що він мразотний, набундючений старий, який ні Літа не знає про менталістику?

– Так, це приниження – але воно принаймні буде швидким. А ось проблеми, які він може влаштувати, зазвичай затримуються надовго. 

Я різко клацнула язиком і стиснула одну руку в кулак. 

– Я… подумаю, – видушила нарешті, і Ярош обдарував мене схвальним кивком. 

– Але ти сьогодні його розлютила, – сказав він майже захоплено. – Звісно, я не бажаю тобі проблем, але бачити його червону пику було найбільшим задоволенням за сьогодні. Природно, після твоєї чарівної компанії. 

Я відповіла на лестощі незворушним поглядом, але Ярош навіть не знітився. 

– І якщо я тебе ще не переконав, – додав він трохи серйозніше. – Однаково у твоїх студентів іспит прийматиме Санен, тож краще з ним хоча б тримати нейтралітет. Інакше крові поп’є не тільки тобі, але й нещасним з курсу. 

Я посміхнулася краєчком рота. Якщо проблеми, які старий міг влаштувати особисто мені, ще якось мене обходили, то доля студентів-ледацюг – аж  ніяк. 

– Я тебе зрозумів, – відповів Верес, і я не змогла зчитати нічого з його тону. – Не буду тебе більше відволікати. Але…

Він вже встав, а потім знову оглянув кабінет неспішним поглядом. 

– Меліса вже вставила мені мізки щодо того, що я не подумав про зручність твого перебування тут. Пробач мені – та зазвичай, коли наймаю на роботу, не думаю першочергово про спіднє викладачів. 

– Корисна риса для ректора, – не втрималася я. 

Ярош наче не звернув уваги на шпильку. 

– Тобі щось потрібно? Звісно, золоті гори не обіцяю, але спробую зробити усе, щоб ти почувала себе тут комфортно. Я й не подумав, що усі твої речі забрали шукачі. 

Запитання про те, чого він хоче натомість, я стримала. 

– Я так розумію, допомагаєш ти від щирого серця?

Іронію Верес проігнорував так само успішно. 

– Звісно. Проси все, що забажаєш. 

– Прямо все… – промугикала собі під носа я, а тоді посміхнулася. – Тоді знайди мені комплект відмичок, новий матрац на ліжко, бездонну сумку й, тріадою заклинаю, кілька пачок цигарок. 

Ярок кілька разів кліпнув очима. 

– Відмички, звісно ж, потрібні тільки в навчальних цілях? – запитав він глузливо. – І не знаю, чи розумно давати тобі бездонний мішок. А ось з периною щось обов’язково вирішу. І невже ти палиш?

Я підняла руку у застереженні. 

– Не терпітиму жодних лекцій щодо цього. Я доросла жінка й сама вирішу…

– Навіть не збирався!

Він позадкував до виходу й помахав мені рукою. Майже повна пляшка вина залишилася стояти на столі, і я без зайвих роздумів скинула її у сміттєвий кошик, не відриваючи погляду від Вереса. 

Двері за ним з гуркотом зачинилися.