Читати книгу - "Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева"

- Я б хотіла прожити з коханою людиною довге нехай і звичайне, на перший погляд, життя, розділити з нею всі радощі й прикрощі, виростити дітей і постаріти разом. А коли прийде час розлучитися наприкінці життєвого шляху, то розлучитися ненадовго.  

 У той момент ми з Джи Міном дивилися в очі одне одному. Мені на мить здалося, що я якось пов'язана з ним, а він зі мною. Це важко пояснити. Це коли дивишся і здається, що... Ні, не здається - знаєш, що ми будемо разом. Я знаю, і він знає. Він думає про те саме, хоче того самого. Наша історія вже написана, і вона вже почалася. 

 Я перша опустила погляд. Здавалося, немов Джи Мін запитав: погодилася б я залишитися з ним чи ні. А я відповіла, що хотіла б прожити з ним своє життя. Це було так мило і романтично, незважаючи на обстановку. Я взагалі забула, що нас оточували школярі, і вони з неприхованою цікавістю час від часу витріщалися на нас. Нікого, крім нас, у той момент не існувало на світі.  

 Я знову глянула на Міна. Він уважно дивився на мене і про щось думав.  

- А ти, - запитала, розмірковуючи над тим, що Мін якось надто серйозно розмірковує про безсмертя, - ти хотів би жити вічно і ніколи не постаріти? 

- Мені ніхто не давав можливості вибору. Не має значення, чи хочу я цього, чи ні. Навіщо нам вічність, якщо її нема з ким розділити? Ти маєш рацію.   

 Він замовк, але потім додав: 

- Безсмертя - це нескінченна самотність. 

 Мін відвів погляд убік.  

- На сьогодні досить, - промовив він, збираючи книжки в стопку. - Ці дві візьми з собою. Удома подивишся. 

- Гаразд, - погодилася, забираючи книжки. 

 Обидві книжки я, залишаючи читальний зал, записала в бібліотекаря на себе. Джи Мін проводив мене додому. І чомусь це сприймала вже як щось само собою зрозуміле. Немов йому було по дорозі зі мною.  

 Я знову зупинилася на тому місці, де завжди прощалася з Джи Міном.  

- Адже я все одно прийду до тебе в суботу, - промовив Мін, киваючи головою в бік мого будинку. - І вони так чи інакше мене побачать.  

 Відразу зрозуміла, про що він говорить, але щось зупинило мене. Уперто не бажала підпускати Міна до свого будинку.  

- Але... - почала було. 

- Ну гаразд, - промовив Мін, - тоді я піду.  

 Якось занадто швидко він зібрався йти, немов караючи мене за нерішучість. Мін пішов, залишивши мене посеред провулка. І начебто я не хотіла, щоб він проводжав мене до самих дверей будинку, але засмутилася від того, що він так просто пішов. Точніше, не затримався і не захотів побути зі мною ще якийсь час. Хоч трохи. 

 Залишок шляху я пройшла дуже повільно і неохоче. Мені не хотілося повертатися додому.  Але мені нікуди було більше повертатися. Це все ж таки був мій дім.  

 Всупереч очікуванням дядько якось спокійно сприйняв мою появу. Він був чимось зайнятий. Я змогла видихнути з полегшенням. Здається, він був навіть тверезий.