Читати книгу - "Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева"

 Що сталося? Розплющила очі, одночасно відчувши, як мене перевернуло, і я знову опинилася на своїх двох.   

 Ми не розбилися! Ми не розбилися!!!   

 У мене шалено стукало серце. Я ошелешено уставилася на Віка, намагаючись придушити в собі відчуття нудоти і намагаючись встояти на ногах. Але сказати нічого не встигла. Ще одна мить - і Вік різко пригорнув мене до себе. Я втратила ґрунт під ногами, і весь краєвид навколо змазався. Мої нутрощі знову струснуло і, здавалося, вони прилипли до спини. Якась немислима сила зносила мене кудись. І, перш ніж я усвідомила, що не падаю, і це вже непогано, а Вік тримає мене на руках, усе закінчилося. Ми раптом опинилися вже не біля будівлі аеропорту, а десь поруч зі стоянкою. Але лише на коротку мить. «Атракціон» продовжився...  

 Може, я померла?  Розбилася під час падіння з даху аеропорту? Але те, що відчувала, було таким реальним, немов я справді каталася на атракціонах.  Відчувала, що Вік поруч. Він притискав мене до себе сильно. Я вхопилася за нього, обнявши за шию.    

 Розуміла, що була при тямі і знала: поки Вік мене не відпустить, зі мною буде все гаразд. Але простір навколо знову змазався, перетворившись на мить на тунель, яскраві вогні зникли. Коли ми зупинилися, опинилися посеред пустиря. Я знову відчула землю під ногами. Вік відпустив мене.  

 Було досить темно. Вдалині десь горіла рівна лінія ліхтарів, і виднілася заграва вогнів аеропорту. Ми все ще, мабуть, перебували на острові Інчхон, де розташовувався міжнародний аеропорт. 

- Нічого не роби, - почула я зовсім поруч суворий голос Віка та здригнулася, - і не намагайся втекти.  

- Що відбувається?! - ледь не скрикнула, відчуваючи, як усе моє тіло пронизало дивне тремтіння і холод. 

 Чи був час для запитань? Що ще я хотіла почути? Мої нерви на межі. Мені стало страшно. Ось зараз стало по-справжньому моторошно.  

- Хто ти такий?!  

- Ти ще не зрозуміла? - запитав Вік, схилившись до мене.   

 Навіть у темряві я розгледіла його чорні очі. Грізні й лякаючі. Звісно, я зрозуміла. Це й був «доказ». Або в мене галюцинації, або я сплю. Це все - лише моторошний сон.  

- Якщо хочеш вижити, не намагайся втекти.  

 Наступної миті я зрозуміла, що тут на пустирі є ще хтось. Щось прошелестіло поруч. Подумала про тих дивних людей з аеропорту.  Вони переслідували нас.   

 Вік вмить кудись зник, і мені здалося, що я залишилася одна. Але це було не так. Поруч справді щось було або хтось. Такий самий, як і Вік. Тепер я змогла це побачити. Вони напали на нас... На Віка... Тіні й силуети рухалися настільки швидко, що я нічого не встигала роздивитися або зрозуміти. Ось щось дуже близько пронеслося повз мене. Мабуть, щось схоже відчуваєш у потоці машин, що мчать поруч із тобою з величезною швидкістю. Боїшся навіть поворухнутися, сподіваючись, що жодна не зачепить тебе.   

 Щось обхопило мене поперек талії, але якось обережно. А потім здавило сталевими обіймами. Поштовх і мене відпустили. Я стиснулася вся, намагаючись розгледіти, що відбувається навколо. Вік... Я впізнала його. Він...   

 Усе заледеніло всередині від жаху. Вік відірвав голову якомусь хлопцеві. Так легко, немов це був пінопластовий манекен.   

 До такого видовища я не була готова.  

 Тіло впало на землю і мені здавалося, що воно гепнулося майже до моїх ніг. Я сіпнулася назад і об щось спіткнулася. Не втримавшись, сама впала. Відповзла трохи, на щось натрапила, точніше, на когось. Ця людина була або непритомна, або мертва. Щось мокре, холодне і липке... Моя права рука... Я в чомусь забруднилася. Мене немов ужалило зсередини, застукало у скронях. Зрозуміла, у чому вимазалася. Це була кров. Уже холодна чиясь кров.  

 Мені потрібно піднятися на ноги. Стало якось моторошно й огидно відчувати під руками це тіло. А якщо це труп? 

 Думка про мертве тіло змусила мене докласти ще більше зусиль, щоб піднятися.   

 Не встигла підвестися, як мене щось знесло з ніг, але я не впала.  Опинилася миттєво трохи в іншому місці. Це був Вік. Він відбивався від кількох дивних типів, які на нас напали, і водночас намагався захистити мене від них.   

 Я з острахом озирнулася на всі боки. Щось блиснуло зовсім поруч і розсікло зі свистом повітря.  Я здригнулася і відскочила вбік. Величезний тип зробив крок мені назустріч, і я, розуміючи, що це не Вік, кинулася бігти.  

 Почувши окрик і своє ім'я, не зупинилася. Я продовжувала бігти, усвідомивши, що це правильне рішення. Мені було страшно, не могла змусити себе зупинитися. Мені здавалося, що, якщо зупинюся - загину.   

 Зупинитися мене змусив хтось: чужинець, що з'явився попереду, немов з-під землі. Я розвернулася, намагаючись утекти від нього. Але всього мить знадобилася незнайомцю, щоб схопити мене.   

 Крижані руки обхопили мою голову...   

 Усе закінчилося дуже швидко.   

«Я не хочу... - маленьке коротке зітхання, - ум...» - різкий біль і хрускіт хребців... 

Далі буде...

Кінець