Читати книгу - "Одного разу на Різдво"

Я рада, що Оскара зараз немає поруч зі мною, тож у ці хвилини я — то просто я, така, як у давні часи: я і Сара. Вона несамовито обіймає мене.

— Як добре тебе бачити, — кажу я, і вона одночасно:

— До біса, Лу. Це було надто довго.

Ми стоїмо на відстані руки, роздивляємось одна одну. Я помічаю її відверто сексуальну шкіряну сукню, вона — мою стару добру чорну сукню, яку бачила безліч разів до того. Гадаю, ще й кілька разів одягала. Я спробувала трішки освіжити вбрання — підв’язала тоненьким ремінцем зі зміїної шкіри й одягла діамантовий кулон у вигляді морської зірки, який Оскар подарував на Різдво. До приходу Сари я почувалася досить блискучою та стримано прекрасною. Вона в телевізійному гримі — мабуть, такого ефектного вона раніше не робила, але все одно залишається сама собою. Робота перетворила мою галасливу подругу на вишукану леді зі сторінок журналу. Але, коли вона розтуляє рот, дякувати Богові, виявляється точно такою ж, якою була.

— Холера, — вона тре під кожним оком кінчиком пальця, щоб макіяж не потік. — Мене навіть зустріч із власною сестрою так би не розчулила. Я до біса люблю тебе, Лорі Джеймс.

Сміюся, стискаючи її руку.

— Я теж люблю тебе. Я така рада, що ти тут.

Джек виходить із-за її спини, а я чекаю, яке враження це на мене справить. Гадки не маю, чи зможу поводитися невимушено в його присутності. Я відмовляла собі навіть у тому, щоб просто думати про можливу нову зустріч. Ця тактика працювала аж до цієї миті, коли я з’ясувала, що геть не готова побачити його. Він дивиться мені просто в очі, не відводячи погляду. І стара, така знайома болюча туга вмить вибиває мене з рівноваги. Наші звички вмирають важко, здається, так.

— Радий бачити тебе, Лорі, — каже він.

Одну жахливу секунду я боюся, що він лише потисне мені руку, але він розкриває обійми та притягує мене до себе, огортаючи своїми пахощами: теплі спеції й лимон — можливо, ці дорогі парфуми подарувала йому Сара. Коли його не було поруч, я не могла ні описати, ні уявити собі цього аромату, його неповторної сутності. Але зараз він тут, на секунду я заплющую очі, відчуваю його гаряче тіло крізь футболку з недоречним написом, а він цілує мене в лоб. Це звичайні обійми — кажу собі. Вони не мають значення, у мене є Оскар.

— З Новим роком, — шепоче Джек у моє волосся.

Він ніби соромиться, а я майже сміюся, коли він мене відпускає.

— Бовдуре, ти на три місяці спізнився.

— Де ж це він? — Сарині збуджені очі бігають баром.

Джек стоїть поряд, тримаючи руку на її талії. Я вражена тим, наскільки вони змінилися за доволі короткий час чи, можливо, подорослішали тут без мене. Відмінності тонкі: лоск — у Сари, упевненість у собі — у Джека. Усе це властиве й Оскару, певною мірою. Він зараз міцно закріпився на своїй посаді в банку, поруч із братом, і, хоча ми майже постійно спілкуємося, я усвідомлюю, що між нами зростає якийсь кордон. Це неминучий наслідок того, що ми живемо окремим життям. У Лондоні в нього з’являються нові друзі, він обідає в розкішних ресторанах, а я знову повертаюся до батьків, до Бірмінгема. Може, я просто навигадувала це, та до всього додається тривога про те, що в мене досі немає роботи. Або ж я просто ревную. Не кожен може отак жити, правда? Декому вдається, а дехто задовольняється меншим. Усе це промайнуло в моїй голові за якусь секунду, між зустріччю із Сарою й Джеком і тим моментом, коли я вловила погляд Оскара. Він уже йде до нас через бар, тримаючи тацю з приголомшливими на вигляд коктейлями. Я злегка підморгую йому, відступаю так, щоб він зміг розмістити це на столі, а Сара ловить мій погляд і показує за його спиною великий палець. На Джека я не дивлюся, хапаю Оскара за руку, коли він випрямляється та відступає назад. Як чудово, що Сара не любить церемоній. Вона одразу підхоплюється та цілує його в щоку, бере його другу руку у свою.

— Ти, мабуть, Сара, — Оскар сміється, кілька секунд вони розглядають одне одного.

Цікаво, чи вона така, якою він її собі уявляв, і чи він пасує до того образу, який вона собі намалювала. Певний час триває мовчанка. Я думаю, що Сара, Джек і я — ми всі намагаємося вирішити, чи вписується Оскар у наше тріо. Чи буде він на одному щаблі з нами? Або займе тимчасову позицію в куточку, гріючи собі місце, поки його приймуть як свого.

— А ти, мабуть, Оскар, — Сара все ще тримає його за руку. — Дай-но я на тебе добряче подивлюся.

Вона прикидається, ніби ретельно його вивчає, а він люб’язно затамовує подих, чекаючи на її вирок із урочистим обличчям, ніби школяр перед директоркою.

— Схвалюю, — вона всміхається, переводячи погляд із мене на нього й назад.

Запізніло обертається до Джека та вводить його до кола.

— Це Джек, — каже вона, рекомендуючи їх одне одному, і тепер моя черга затамувати подих.

Я бачу, що першим протягує руку Оскар, помічаю, що Джек дозволяє собі навмисно підсилити свій рух, так, щоб штурхонути нового знайомця при рукостисканні.

— На вас подивишся — враження, ніби старші брати зустрілися, — Сара штовхає Джека плечем, додає легкості до такої серйозної сцени. — У Лорі є справжній брат, тож є кому її захищати, вільно, солдате.

— Ви ж не питатимете про мої наміри щодо Лорі, правда? — Оскар робить кам’яну пику. — Бо вони всі дуже-дуже погані, чесно.

— О, ти мені вже подобаєшся, — задоволено сміється Сара, а Оскар віддячує їй коктейлем із шампанського й мені подає такий самий. Джек принюхується до крижаного бурштину келиха, який передав йому Оскар, відвертає носа.

— Він тут називається «пеніцилін», — пояснює Оскар, — Віскі. Імбир. Мед, — він усміхається до Джека. — Просто напій здоров’я.

Джек підіймає брови.

— Я краще б пиво, коли чесно, але все колись треба спробувати.

Оскарова усмішка трохи здригається, коли він підіймає келих. Усі ми наслідуємо його приклад.

— За що вип’ємо? — питає він.

— За старих друзів, — каже Джек.

— І