Читати книгу - "Втекти від чудовиська, Аріна Вільде"

Двері номера відчиняються, і я миттєво розумію, що Тимур не поскупився. Сімейний люкс. Просторий, світлий, з двома окремими кімнатами. Скрізь відчувається цей лакшері-стиль, але при цьому все продумано до дрібниць для затишку. 

— Ну як тобі? — чую голос Тимура за спиною.

— Вражає, — зізнаюся, не приховуючи посмішки.

Ліза тут же кинулася до вікна.

— Мамо, дивись! Там лижники! І ялинки! Це так красиво!

Я підходжу ближче, щоб подивитися, що її так захопило. І завмираю.

Вид із вікна справді приголомшливий. 

— Бачиш, я ж казав, тобі сподобається, — тихо сказав Тимур, стоячи поруч.

Я обернулася до нього і на мить зустрілася з його поглядом. У цей момент він не посміхався, не дивився зі звичною впевненістю, а просто... спостерігав. Щось тепле промайнуло в його очах, і я зловила себе на тому, що затримала подих.

— Дякую, — сказала я, намагаючись повернути голосу спокій.

— Завжди будь ласка.

Пролунав дзвінок. Гучний, різкий, ніби спеціально, щоб зруйнувати ту тендітну тишу, що повисла між нами.

Тимур одразу ж насупився, витягнув телефон із кишені й відвернувся, прикриваючи трубку рукою.

— Так, я на місці, — кинув він коротко, його голос раптом став різким, від чого всередині все напружилося. — Пізніше. Зараз не можу.

Він різко закінчує розмову, глухо клацнувши по екрану, і засовує телефон назад у кишеню.

— Усе нормально? — запитую, намагаючись надати голосу легкості, хоча прекрасно знаю, що нормального тут нічого немає.

— Дрібниці, — кидає він, немов цей дзвінок не коштував йому ані секунди уваги. Його обличчя вже звично спокійне, ніби кілька хвилин тому я не чула цієї холодної нотки в його голосі. — Лізо, ходімо, подивимося твою кімнату.

Гаразд, треба розслабитися. Тимур має рацію, хіба можна в такому прекрасному місці вдавати з себе похмуру статую?