Читати книгу - "Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста"

ми вийшли вдвох на просякнуте вугіллям повітря й висіли один на одному, як найкращі друзі; наші шкіри чорніли від повітря, яким ми дихали. Але коли ми йшли непевною ходою вздовж однієї з тих довгих вулиць з маленькими будинками, що досі ховалися за вирвами Іст Енда, він подивився на небо й засміявся, а я вдарив його, потім ударив ще раз, а коли він упав, нагнувся до нього, схопив його за горло й заволав: «Де вона?! Хто був цього разу?» — і знову ударив його.

Через цей потік адреналіну, через мою приховану смогом і темрявою лють, усі мої плани — всі мої раціональні, продумані плани — були забуті. Коли мої кулаки били по його черепу, я майже не помічав болю в пальцях. Так само я не помічав і викидний ніж, який він устромив мені в живіт і підняв до лівої легені, аж доки, намагаючись вдихнути, я не збагнув, що не можу дихати. Його обличчя було схоже на фарш, але я помирав. Він зіштовхнув мене з себе, і я упав, наче м'який пудинг, у канаву; моє обличчя забризкало брудною водою. Він заповз на мене, його горло хрипіло, з його розбитого носа струменіла кров. За усвідомлення того, що в руці в нього ніж, наступило усвідомлення того, що він цим ножем робив, і я відчув три удари в груди. Після цього я вже не відчував нічого.

Розділ 31

Багато-багато життів по тому я сів у вітальні Клубу Хронос навпроти Вірджинії й сказав:

— Його звати Вінсент.

— Дорогенький, за такою ознакою людину не знайдеш.

— Він один з нас. Уробор. Я спитав його про Клуб Хронос, а він ударив мене й утік.

— Яка інфантильність!

— Він дуже цілеспрямований.

Вірджинія, коли їй цього хотілося, чудово вміла виявляти байдужість. Зараз вона цього хотіла. Вона витріщилася на стелю, неначе нічого цікавішого ніколи в житті не бачила, й чекала на продовження.

— Це повідомлення постійно надходить до нас від майбутніх поколінь — «світ добігає кінця», «світ добігає кінця». Але в усталеному курсі лінійних подій не змінюється нічого, окрім нас.

— То ти вважаєш, що цей… Вінсент… може бути тим «хто?», через якого трапляється «що?».

— Я… Ні. Не знаю. Я вважаю, що хтось схожий на нього, хто є таким, як ми, але не є одним з нас, шукає відповідь… не зважаючи на наслідки… Ось що я вважаю.

— Гаррі, — пробурмотіла вона, — судячи з твого вигляду, ти щось затіяв.

— Треба шукати аномалії, — твердо сказав я. — Клуб Хронос мусить шукати події, які не мають відбуватися в наш час, шукати зміни нормального розвитку. Здається, я знайшов одну аномалію.

— Де?

— В Росії.

Вона задумливо втягнула між зубами повітря:

— Ти вже звертався до їхнього Клубу? До Московського, Санкт-Петербурзького… чи тепер ми маємо звати його Ленінградським, хоч як би жахливо це не звучало?

— Я надіслав їм повідомлення через Гельсінкі. Завтра вранці я їду до Фінляндії.

— Якщо ти вже взявся розслідувати, навіщо ти мені все це розповідаєш?

Повагавшись, я відповів:

— Якщо зі мною щось трапиться, я хотів би, щоб ти передала мої сумніви іншим. Але…

— Тебе тривожить, що калачакра, який змінює усталені події, може мати інформаторів у Клубі, — вона зітхнула.

Мені стало цікаво, як давно їй спала ця думка та скільки інших калачакр думали про це. Невже ми всі настільки звикли до апатії та обману, що ніхто не дав собі клопоту порушити це питання? Невже ми всі сприймаємо зраду як щось звичайне? Втім, що можна з цим зробити, окрім як поширювати підозри без можливості щось виправити?

— Але мені, любий хлопчику, ти довіряєш достатньо, щоб поділитися своїми тривогами, — продовжила вона, трохи розігнавши смуток. — На відміну від Москви та Петербурга. Ох, Гаррі, твоя служба в розвідці не дуже допомогла твоїй репутації в суспільстві.

— Я і не знав, що маю якусь репутацію.

— Еге ж… Гаррі… — у її голосі промайнула нота, яка здалася мені щирою турботою. — Я розумію, що бути проінформованим, що світ добігає кінця, має бути дуже захопливо. Для тебе це, напевно, дивовижна пригода. Повторення — це нудно; для протидії занепаду здібностей і волі необхідна стимуляція. Але проста, математична правда полягає в тому, що між нами та подіями, що відбуваються в майбутньому, існує майже безкінечний діапазон імовірностей і варіацій, і вважати, що ми в змозі зараз свідомо вплинути на них, не просто смішно, це навіть не по-дорослому. Я не маю заперечень щодо того, що ти збираєшся робити, Гаррі — врешті-решт, це твоє життя, і я знаю, що зараз ти своїми діями не осоромиш наш Клуб надто сильно — просто мені сумно бачити, що ти береш це так близько до серця.

Я замислився над її словами. Фізично вона була старша за мене, але після кількох смертей це рідко мало значення. Було цілком імовірно, що вона прожила більше життів, ніж я, але знов-таки, після кількох століть більшість уроборів виходили на плато, де час уже майже нічого не важив, а душа майже не змінювалася. Але для мене Вірджинія завжди була старшою; вона була жінкою, яка врятувала мене від Фірсона, яка привела мене в Клуб; для неї ці спогади згодом розтануть, і з плином часу наші взаємини, можливо, зміняться, але я пам'ятав усе так, ніби це було вчора.

Я згадав Христу, яка стояла біля мого смертного одра в Берліні.

У 1924 році я поїхав до Ліверпуля, щоб виконати те саме, що зробила вона. Чоловік, який помирав, був відомий як Керкбраєр Шотболт, він народжувався в 1851-му, а помирав зазвичай у 1917–1927 рр. Його найчастішим убивцею був іспанський грип, який забирав також трьох членів його сім'ї, дванадцятьох двоюрідних братів і сестер, і приблизно чверть жителів прибережного селища, в якому він інколи жив. «Не можу позбутися цієї зарази! — чув я його скарги в тих небагатьох випадках, коли йому вдавалося вижити. — Клята пошесть переслідує мене всюди!»

Цього разу він уникнув грипу, передбачливо провівши останні роки війни на одному з островів Мікронезії, який ще не підписали на картах, але мовою корінного населення його назва означала «Сльозинка». Менш щасливим наслідком того, що він утік від грипу, було те, що він підчепив паразита, через якого нога в нього розпухла до жахливого розміру, не вміщалася в шкарпетку, а найголовніше — з'явилися кісти на нирках і печінці, і вони спричинили сепсис, від якого цей чоловік і помирав, коли я з