Читати книгу - "Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста"

Калачакри зазвичай впізнають один одного, коли побачать — це не обов'язково інстинкт, як свідчать мої стосунки з Вінсентом, а радше недоречність певних деталей і певні манери. Відвідування шестирічним хлопчиком у ліверпульському лазареті прикутого до ліжка чоловіка, який помирав від інфекції, якій лікарі не в змозі були дати ради, не могло не збудити певні підозри, через які навряд чи буде потрібне додаткове пояснення.

Бувши колись майже велетнем, на смертному одрі Шотболт зморщився, наче підгоріла шкварка. Здавалося, що кожний суглоб у нього вигнутий трохи сильніше, ніж було б зручно, жили напружилися, а сильні протибольові засоби лише прискорювали знищення печінки, від чого його шкіра набувала помітного різко-жовтого кольору. Його волосся випало, у тому числі й брови з віями; він доживав останнє на самоті. Розпухлі суглоби пальців виділялися на тлі ковдри, яку він міцно притискав до себе, борючись із глибоким болем, який не міг вилікувати жоден лікар.

Раніше я зустрічався з Шотболтом лише кілька разів, і хоча він мене не пам'ятав, калачакру в мені розпізнав миттєво.

— Ви що, з Клубу? — незадоволено буркнув він напрочуд сильним, як для людини, що на порозі смерті, голосом. — Скажіть їм, що якщо це ліки, то мені їх, трясця, не треба! Якщо опіум, то ґречно дякую, це саме те, що мені потрібно.

Я погортав документи, що були над бильцем його ліжка. Крапельниці постачали в його тіло здебільшого соляний розчин — жалюгідна спроба протидії зневоженості, спричиненій колапсом травних органів. Розчин був у важких скляних ємностях і трохи сочився з тріщини одного з гумових корків.

— О Боже, — застогнав він, побачивши, що я читаю. — Ви маєте медичну освіту? Терпіти не можу лікарів, а понад усе тих, кому лише п'ять років.

— Шість, — виправив його я. — І можете не перейматися, за тиждень ви помрете.

— За тиждень! Не можу я сидіти тут цілий тиждень! Ці виродки мені навіть почитати нічого не дають! «Вам не можна хвилюватися, пане Шотболт», кажуть вони. «Пане Шотболт, ви можете в горщик зробити?» В горщик зробити! Ви знали, що вони це так називають?! Мене за все життя ніколи так не принижували.

З манери говорити було зрозуміло, що переді мною був чоловік, для якого обурений лемент був звичною річчю в минулому й, напевно, так буде і в майбутньому. Я вирішив не сперечатися з цього приводу, а натомість, переконавшись, що попри введені йому медикаменти Шотболт досі майже тямить, я сів на край його ліжка та сказав:

— Я маю повідомлення.

— Сподіваюсь, що це не питання про кляту Королеву Вікторію, — буркнув він. — Ненавиджу цих професорів, яким цікаво, якого в неї розміру панчохи.

— Це не питання, — терпляче повторив я. — Радше попередження. Його передають від покоління до покоління, по краплині з майбутнього.

— Що ми наробили цього разу? — бурчав він. — Забагато льоду й недостатньо вогню?

— Щось таке. Як виявляється — і мені трохи соромно казати вам це — але виявляється, що світ добігає кінця. Тобто, самим лише цим важко здивувати. Але кінець світу настає дедалі раніше. І це нас дещо спантеличує.

Шотболт трохи подумав про це, досі міцно стискаючи пальцями край ковдри. А потім вигукнув:

— Нарешті! Зможемо побалакати про щось новеньке!

* * *

Майже рівно тридцять років по тому я сідав на літак з аеропорту Хітроу до Берліна, міняв при проходженні митниць паспорти й прямував на схід, шукаючи дещо новеньке.

Розділ 32

Для вдалого обману треба дотримуватися певних правил, і моїм улюбленим з них є таке: кажи лише те, що знаєш. Йдеться не про те, що в брехню треба додавати правду, а радше про те, що ключем до правдоподібної брехні є добре попереднє дослідження предмету. Не можна сказати, що громадянину Заходу в 1956 році було неможливо потрапити на Схід — насправді це було набагато легше, ніж громадянину Сходу поїхати на Захід — але оголосити себе туристом означало привернути до себе безпосередню увагу, а це, на мою думку, могло мені завадити.

У своєму дванадцятому житті, після отримання повідомлення Христи, я взявся жити, як це називатимуть у 1990-х, «життям-портфоліо». Я багато подорожував, користуючись не дуже переконливим прикриттям бізнесмена, і водився з усіма секретними службами, які могли поширити мій світогляд щодо подій світового масштабу. У 1929 році, коли мені було одинадцять, я скористався обвалом ринку, придбав акції, і в 1933-ому вже був єдиним власником акцій однієї з найперспективніших інвестиційних компаній північної півкулі. Актор на ім'я Сайрил Гендлі отримував чималу зарплату за те, що виконував мою роль, бо було б недобре, якщо про директора великої інвестиційної компанії дізналися б, що йому лише п'ятнадцять років. Цей актор був саме таким, яким має бути директор: поважним, добре складеним, з вихованою вимовою, з витонченим смаком і з помітним, але не завеликим черевцем; комбінуючи багатозначне мовчання та шалений гнів, він добре працював аж до 1936 року, коли вжився у свою роль занадто сильно: почав під час засідань акціонерів звільняти надійних співробітників. Я переніс компанію до Швейцарії, відкупився від Сайрила, придбавши йому будинок на Балі, і найняв досить молодого актора, щоб той виконував роль мого сина, який нещодавно подорослішав і очолив компанію; а його покірність оплачував не тільки значною зарплатнею, але й — цим я здивував навіть самого себе — регулярними уроками з економіки, фінансів і бухгалтерського обліку, завдяки яким я вже з 1938 року цілком покладався на його здатність керувати компанією майже без моїх втручань.

«Інвестуй в американську зброю, сталь, хімікати та бензин» — такою була єдина настанова, яку я йому дав у 1938 році, коли світ наближався до війни. «Позбався акцій збройних заводів «Шкода» та вивези весь іноземний персонал з Сінгапура».

Станом на 1948 рік фірма «Waterbrooke & Smith» — ці два прізвища я обрав, виключно тому, що вони не мали жодного до мене відношення — була однією з найбільш успішних компаній північної півкулі й мала розгалужені та подекуди нелегальні зв'язки в Південно-Східній Азії та в Африці й дедалі більше зацікавлювалася Чилі, Венесуелою та Кубою — щодо останньої я сумнівався. Компанія була успішна, неетична, а найголовніше — забезпечувала мене як безперервним потоком готівки (це другорядне), так і глобальною інформацією, причому мені для цього не довелося робити своє обличчя відомим.

До Росії мене відправила лише одна доповідь, одна з тих крихітних записок, які я отримував щотижня. Цей документ називався «Обмежений доступ до портативної радіостанції PJC/9000».

У ній аналітик коротко