Читати книгу - "Убивство в будинку вікарія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дивно, але мені було набагато легше повірити в те, що місіс Лестрандж скоїла вбивство, аніж у те, що вона спроможна на шантаж.
– Але, звісно, вона не могла телефонувати старій леді, що живе по сусідству з нею, і застрелити полковника в один і той самий час, – провадив інспектор.
Слова щойно вилетіли в нього з рота, і тут він з усієї сили ляснув долонею себе по коліну.
– О, прокляття! – вигукнув він. – Та ж саме в цьому сенс тієї телефонної розмови. Таке собі алібі. Убивця знала, що ми пов’яжемо першу телефонну розмову з другою. Як я раніше про це не подумав! Вона могла підкупити якогось сільського хлопця, щоб він зателефонував замість неї. Він би ніколи не здогадався, що та розмова має стосунок до вбивства.
Інспектор підхопився на ноги й подався геть.
– Міс Марпл хоче з тобою зустрітися, – сказала мені Ґрізельда, зазирнувши до кабінету. – Вона надіслала дуже дивну записку, надряпану абияк із безліччю підкреслень. Більшість її фраз я не змогла прочитати. Схоже, вона не може залишити свій дім. Поквапся до неї й довідайся, чого вона від тебе хоче. Я пішла б із тобою, але до мене через дві хвилини прийдуть мої старушенції. Я терпіти не можу старих жінок – вони тільки й знають, що розповідати про свої хворі ноги, а іноді й намагаються показати їх тобі. Яке щастя, що на сьогодні призначено попереднє розслідування! Тобі не доведеться йти дивитися крикетний матч, організований Юнацьким клубом.
Я поквапився геть, дуже збуджений намаганнями вгадати причину цього виклику.
Я застав міс Марпл у стані, що його зазвичай описують, як стан глибокого збудження або тривоги. Вона була дуже рожева й трохи розгублена та спантеличена.
– Мій небіж, – пояснила вона. – Мій небіж Реймонд Вест, письменник. Сьогодні він приїздить до мене. Тут такий переполох. Я за всім мушу доглянути сама. Ви не можете сподіватися, що покоївка добре провітрить і перестелить ліжко, і, звичайно ж, нам доведеться на обід приготувати м’ясо. Джентльмени потребують багато м’яса, чи не так? І випивки. У домі неодмінно має бути випивка. І сифон.
– Якщо я можу чимось допомогти… – почав я.
– О! Ви такий добрий! Але я не про те. Часу ще досить. Він привозить із собою свою люльку й тютюн, і я дуже рада. Я рада тому, що мені не доведеться сушити собі голову, які сигарети йому купувати. А з другого боку, дуже сумно, тому що сморід від його люльки потім довго не вивітрюється зі штор. Звичайно, я відчиняю вікно й витрушую їх щоранку. Реймонд встає дуже пізно – гадаю, ця звичка притаманна багатьом письменникам. Він пише дуже розумні книжки, я думаю, хоч насправді люди не такі погані, якими він їх зображує. Розумні молодики дуже мало знають про життя, ви зі мною згодні?
– Чи не хочете ви привести його на обід у церковний дім? – запитав я, все ще не можучи зрозуміти, навіщо вона покликала мене.
– О, ні, дякую, – відповіла міс Марпл. – Це дуже мило з вашого боку, – докинула вона.
– Певно, ви мали якусь причину, що спонукала вас покликати мене до себе, – сказав я без надії в голосі.
– А, он ви про що! Звичайно, мала. Від збудження в мене в голові замакітрилось. – Вона урвала свою мову й гукнула, звертаючись до покоївки: – Емілі, ти мене чуєш, Емілі? Ти взяла не ті простирадла. Візьми ті, що з мереживом та монограмою, і не піднось їх надто близько до вогню.
Вона зачинила двері й навшпиньки повернулася до мене.
– Я вас покликала, бо хочу розповісти про дивовижну подію, яка сталася учора вночі, – сказала вона. – Я подумала, ви захочете почути про неї, хоч поки що вона не має ніякого глузду. Мені дуже погано спалося вчора вночі, я ніяк не могла заснути, думаючи про сумну подію, яка сталася в церковному домі. І тоді я підвелася з ліжка й визирнула у вікно. І що, ви думаєте, я побачила?
Я промовчав, дивлячись на неї запитливим поглядом.
– Ґледіс Крем, – сказала міс Марпл із притиском. – Ви тільки собі уявіть: вона йшла до лісу з валізою.
– З валізою?
– Хіба це не дивовижа? Навіщо їй нести валізу в ліс о дванадцятій годині ночі? Я думаю, це не мало нічого спільного з убивством, – провадила міс Марпл, – але це дивна подія. А ми тепер усі відчуваємо, що нам не можна не помічати дивних подій.
– Дивина та й годі, – сказав я. – Може, вона хотіла заночувати на кургані?
– Якщо й хотіла, то не заночувала, – пояснила мені міс Марпл. – Бо незабаром по тому вона вийшла з лісу назад, і валізи з нею вже не було.
Розділ вісімнадцятий
Попереднє розслідування відбулося пополудні того ж таки дня (у суботу) у «Синьому кабані». Збудження місцевої публіки – мені немає потреби казати – досягло апогею. У Сент-Мері-Мід нікого не вбивали протягом щонайменше п’ятнадцяти років. А що вбили таку важливу особу, як полковника Протеро, та ще й у кабінеті церковного дому, то це було такою сенсацією, яка дуже рідко випадає на долю сільського населення.
До моїх вух долинали фрагменти з балачок, що їх я, либонь, не повинен був чути:
– А онде й вікарій. Ви бачите, який він блідий? Я думаю, а чи не доклав він до цього рук? Адже вбивство сталося не де-небудь, а в церковному домі.
– Як ви можете таке говорити, Мері Адамс? Адже в той час він відвідував Генрі Ебота.
– Але ж розповідають, що вони з полковником посварилися.
– А онде Мері Гіл. Бачите, як пишається! Адже вона працює в тому домі служницею.
– Тс-с… Коронер.
Коронером був доктор Робертс із сусіднього містечка Мач Бенгем. Він прочистив горло, поправив окуляри й надав собі дуже поважного вигляду.
Він почав із того, що перелічувати всі свідчення було б стомливо й забрало б багато часу. Лоренс Реддінґ посвідчив, що він натрапив на мертве тіло й упізнав пістолет, який належав йому. Якщо пам’ять його не зраджувала, то він востаннє бачив його у вівторок, за два дні до вбивства. Він лежав на полиці в його котеджі, а двері котеджу були зазвичай незамкнені.
Місіс Протеро посвідчила, що вона востаннє бачила свого чоловіка приблизно за чверть до шостої, коли вони розлучилися на сільській вулиці. Вона мала намір згодом зустрітися з ним у церковному домі. Вона підійшла до церковного дому близько чверті на сьому заднім провулком і через садову хвіртку. Вона не почула жодного голосу в кабінеті й дійшла висновку, що кімната порожня, але її чоловік міг сидіти за письмовим столом, і в такому разі побачити його вона не змогла б. Наскільки вона знала, чоловік був при доброму здоров’ї й у звичному для себе настрої. Вона не знала жодного ворога, який міг би готувати замах на нього.
Наступним давав свідчення я. Розповів про те, що домовився зустрітися з Протеро, і про те, як несподівано мене викликали до Еботів. Я описав, як натрапив на мертве тіло і як викликав доктора Гейдока.
– Чи багато людей, містере Клемент, знали, що полковник Протеро мав прийти у ваш дім і зустрітися з вами в той вечір?
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Убивство в будинку вікарія», після закриття браузера.