Читати книгу - "Кров і правда, Alina Pero"

Я звик жити один. Звик, що мій світ належить тільки мені, що ніхто не втручається у моє життя, не питає зайвого, не змінює встановлених мною правил. Але зараз у моєму просторі є вона.

Юля.

Вона ходить по квартирі, роздивляється все навколо. Я бачу, як її погляд зупиняється на полицях, на старих фото, на нагородах. Вона уважна, допитлива. Мені це не подобається.

— Не рийся в моєму минулому, — кажу різко.

Вона підіймає на мене погляд. В її очах – виклик, але вона не сперечається. Просто відходить убік, ніби приймаючи мої правила.

Я намагаюся робити вигляд, що мене не зачіпає її присутність. Тримаю дистанцію. Мої речі – на своєму місці. Я звик до порядку, і мені не потрібні зміни.

Вона мовчки готує чай. Спокійно. Надто спокійно.

Я сідаю у крісло, вмикаю телевізор, але не дивлюся. Чую її кроки, чую, як вона повільно рухається квартирою, як відкриває шафку, як глибоко зітхає.

— Ти завжди такий закритий? — її голос спокійний, але я відчуваю, що це не просто питання.

Я не відповідаю одразу. Просто дивлюся перед собою, стискаючи пальці в кулак.

— Не люблю, коли лізуть у моє життя.

— А я і не лізу, — знизує плечима. — Просто… ми живемо в одній квартирі.

Я не кажу їй, що це тимчасово. Вона і так це знає. Але щось у її голосі змушує мене дивитися на неї трохи інакше.

Я не хочу її поруч. Але і не хочу, щоб вона пішла.

Це проблема.