Читати книгу - "Імперія обіцянок та гріхів, Кері Блек"

Я опинилась в зачарованому саду, який здається створеним із мрій та спокус. Тепле вечірнє світло заливає все навколо, відбиваючись золотими й рожевими відтінками на гладких стеблах рослин і блискучій росі на пелюстках. Повітря наповнене солодким ароматом квітів - трохи важким, п’янким, як забуте бажання, що повертається з новою силою.

Доріжки саду викладені м’якими каменями, які були теплі на дотик, а з обох боків їх оточують високі квіткові арки, сплетені з ніжних білих і пурпурових квітів. Легкий вітерець розгойдує ці арки, створюючи ілюзію, ніби вони живі, а їхні тіні танцюють у ритмі невидимої музики.

Кущі й дерева в саду не схожі на звичайні. Їхні листя мають золотисті прожилки, що світяться, ніби в них тече рідка магія. З глибини саду чути тихий переливчастий спів, схожий на шепіт, який кличе йти далі.

- Люксорія, - тихо промовляю, насолоджуючись почуттями, які наповнились в моєму серці.

Памʼятаю, що коли вивчала це королівство, то завжди з нетерпінням чекала, як потраплю сюди. З сурової імперії Септем до вільної й пʼянкої Люксорії. 

Королівство вічного сутінкового заходу. Повітря наповнене ароматами квітів і магії, що пробуджує бажання. Мешканці тут особливі, сатири, сирени і звісно ж люди є, всі вони прагнуть краси, пристрасті й задоволення.

Йдучи вузькою стежкою саду, насолоджуючись видом та ароматом, я чую мелодію, яка немов виринає з самого серця землі. Спершу це легкий, невловимий звук, схожий на далекий подих вітру, але з кожним кроком він стає сильнішим. Ніжний жіночий спів огортає мене, м’який, як оксамит, і водночас пронизливий, як спогад про щось втрачене.

Мелодія наче тягнеться до мене, обвиває, заповнює думки. Моє серце б’ється швидше, і здається, ніби кожна нота торкається найглибших струн душі. Я намагалась опиратися, але ноги стали важкими, а розум ніби розчинявся в цьому співі.

Перед очима з’являється ключ, сяючий ідеальним золотом, висить у повітрі, всього за кілька кроків. Він здається таким реальним, таким близьким, ніби лише простягни руку, і все закінчиться.

Чую голос, який шепоче: «Це твоє. Візьми його. Тут ти знайдеш спокій і силу». 

Я зробила крок вперед, відчуваючи, як руки слабшають, а воля тане. Мої пальці вже майже торкаються ключа, коли ззаду чути різкий звук, наче тріск рогу, що розриває завісу мелодії.

Мить і ілюзія розпадається. Спів зникає, залишаючи після себе лише тремтіння в грудях. Я падаю на коліна, задихана. Він ж був тут. Мій ключ був тут. 

- Або навчись протистояти співу сирен, або ж не вижити тобі в нашому королівстві, - зухвало мовив хтось збоку. Його голос низький і теплий, з легкою хрипотою.

Я повернулась та побачила чоловіка. Точніше напів чоловіка. 

Я злегка нахилила голову оцінюючи його струнке й м’язисте тіло на якому одягнута майже прозора сорочка. Підтягнуті темні штани відкривають його сильні козячі ноги, вкриті блискучою чорною шерстю, що плавно переходить у тверді копита.

Піднявши очі побачила зацікавлений погляд, він оцінював мене так само, як і я його. 

На голові в нього роги, витончені й темні, що загинаються назад, нагадуючи гілки старого дерева. 

Довге, трохи кучеряве чорне волосся спадає на плечі, відтіняючи його різкі вилиці й виразні губи, які вигнулись в легкій усмішці.

Він повільно підійшов до мене та хотів торкнутись волосся.

- Що сталося? – промовив він з легким сміхом у голосі. – Ніколи не бачила сатирів? Чи, можливо… настільки красивих чоловіків?

Він нахилився трохи ближче, так, щоб я відчула теплий аромат дикого меду й кориці, що виходив від нього. 

- Не хвилюйся, – додав він, його очі блищали лукавством. – Звикнеш. Більшість так реагують, коли вперше мене бачать.

Я ступила крок назад. Це ж треба який самовпевнений. 

- Не хвилюйся, – відказала холодно, наслідуючи його тон. – Я просто дивуюсь, як такий самозакоханий може поміститися в одному саду, не витіснивши все повітря своїм его.

Я злегка посміхнулась, коли очі сатира округлились. 

- Не погано, - хмикнув він, а потім додав з грайливістю. - Я Нікс, сатир, а ти певно та, кому потрібен ключ?

Його голос був низьким, майже муркотливим, і здавалось, що кожне слово випробовує моє терпіння.

- Імператорська спадкоємиця, що влізла у мій сад, адже так? - заставив він мене застигти.

Він зробив крок ближче, але не надто, зберігаючи простір, який здавався частиною його гри.

Я на мить втратила дар мови, відчуваючи, як серце пропустило удар. Його слова відгукнулись гулом у голові. Звідки він знає?

- Я маю свої джерела, – відповів він на мої думки, оглядаючи мене з ніби безтурботною цікавістю. – Ти можеш не хвилюватися, таємниці для мене – святе. Але, знаєш, королівське походження важко приховати. Воно написане на кожному твоєму русі, у кожному слові.

Я відчула, як мене охоплює гнів і тривога. Моя таємниця - мій головний захист у королівствах, і тепер вона опинилася під загрозою. Але більше за все мене роздратувало те, що Нікс говорив це так легко, ніби розкрити мою суть було простою розвагою для нього.

- Якщо ти вже знаєш, хто я, то, мабуть, розумієш, що зі мною краще не гратися, – відповіла я крижаним голосом, роблячи крок уперед.

Але замість того, щоб злякатися, Нікс знову хмикнув, схрестивши руки.

- Гратися? – повторив він із усмішкою, що здавалася теплішою, але все ще була насмішкуватою. – Хто сказав, що я граюся? Можливо, я просто хочу допомогти, Ваша Величносте.

- І як ти збираєшся мені допомогти? - скептично промовила та торкнулась рукою до сумки, щоб в разі чого дістати меч.

- Для початку прогуляємось, - грайливо заграв він бровами.

Нікс повів мене далі вглиб саду, і з кожним кроком перед моїми очима відкривалися все нові дива.

Ми проходили повз алеї, де найгарніші чоловіки та жінки, схожі на втілення самої краси, безтурботно прогулювались та сміялися серед квітучих дерев. У їхніх рухах було щось гіпнотичне та мені складно було відірвати погляд від їхніх витончених облич. Кожен із них, здавалося, ідеально створений, щоб зачаровувати та спокушати.