Читати книгу - "Коханці Юстиції"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Шеф ґестапо в К. (а за сумісництвом один із його очільників у С.) вищезгаданий Ассман міг бути цілком задоволений саме таким перебігом дивної українсько-польської Liebesgeschichte[24].
Це його, Ассмана, Василь Яшан нетипово для свого більше ніж стриманого стилю називає «хитрою і підступною потворою».
Саме цього Ассмана, Вільгельма, унтерштурмфюрера СС, рік народження 1907-й, арештують аж за два десятиріччя — 1962 року. Втім уже невдовзі його визнають неосудним. Чи він і справді міг таким стати? Такі, як він, радше не божеволіють. Найімовірніше — підступна потвора навчилася бути ще підступнішою. А хитра — ще хитрішою. Добре лиш те, що в наступному житті він прийде на світ в Африці, тяжко занедужає на параліч задніх кінцівок і його розірвуть на шматки інші гієни.
2
Про всі ті розстріли можна писати не одне дослідження в багатьох томах. Розстріл перетворився на щось буденне, рутинне і, даруйте на слові, нормальне. Це почалося ще за Першої війни, але справжнього апогею досягло у Другу. Наша країна, ставши справжньою Країною Розстрілів ще в 1914-21 роках, з плином часу зазнавала лиш ескалації в цьому загалом нехитрому й у певному сенсі домінантному для ХХ сторіччя способі розправи.
Коли у вересні 1939-го совіти вдерлися на терени перманентного й безнадійно-затятого протистояння українців та поляків, вони вже мали за своїми спинами там, на східніших землях, безкінечні тисячі страчених ворогів (або й не зовсім ворогів) свого режиму — розстріляних у в’язницях, таборах чи просто в лісах, житах, ярах, балках, у коридорах і кабінетах, на монастирських, церковних і шкільних подвір’ях, на суші й на морі. Українська поезія знає цілі віршовані цикли, присвячені одній темі — розстрілові. Смерть від розстрілу належить до найтиповіших смертей українських поетів у 1920-30-х роках. Але в Україні розстрілювали не тільки поетів.
Що совіти й нацисти розстрілюють у дещо різний спосіб, мешканці С. (як і всіх інших міст нашої околиці) дізналися влітку 1941-го. Перші практикували більшою мірою індивідуальний підхід і часто розстрілювали з пістолета в потилицю. Іноді впритул у чоло. Це дозволяло заощаджувати на контрольних пострілах. Других цікавила масовість, і вони косили свої жертви цілими натовпами чи групами, найчастіше — для прискорення процедури — не з карабінів, а з автоматів та ручних чи навіть і станкових кулеметів. За такої методи неминуче лишалася певна кількість підстрелених, але все ще живих. Задля уникнення казусів із небажаним виживанням зазвичай стосувалося контрольні постріли. Німецькою мовою останні називають «Fangschuss», і деякі словники перекладають цю конструкцію довгуватим словосполученням «постріл, яким добивають пораненого звіра». Такий вислів не може не походити з мисливського фольклору, і в цьому немає нічого випадкового.
Совіти також були цілком охочі до мисливських розваг. Але влітку 1941-го, нагально відступаючи перед нацистами, вони вже не мали часу на свій улюблений індивідуальний відстріл у потилицю. Тож і їм довелося косити в’язнів своїх тюрем сотнями й тисячами. За лічені дні й години перед утечею вони задля зменшення обсягу роботи повипускали на волю кримінальників. А всіх інших (політичних? ненадійних? підозрілих? жінок? дітей?) вони страчували поголовно й безжально, завалюючи трупами не тільки в’язничні подвір’я та приміщення. На початок липня 1941 року кожен підвал міста С. міг виявитись імпровізованою трупарнею.
Зрештою, хіба лише в’язнів вони розстрілювали в ті дні й години? Є чимало свідчень того, що так само вони чинили й зі щойно мобілізованими до їхньої ж армії рекрутами. Це робилося радше без якихось очевидних підстав — лише про всяк випадок. Новобранців заводили колонами до військових комісаріатів, перевіряли прізвища, особисті дані, іноді вже навіть і голили нали-со, іноді вже й видавали на руки обмундирування — а тоді звідкись надходив інший наказ. І в тому ж подвір’ї того ж комісаріату всіх до останнього ставили під мур і від гріха подалі розстрілювали. Так виглядав лиш один із проявів, зрештою, не найпоширеніший, тотальної сталінської параної в червні-липні 1941 року.
Згодом з’ясується, що совітів і нацистів у справі розстрілів об’єднують ще деякі схильності. Наприклад, і перші, й другі вибирали для своїх масових екзекуцій фактично одні й ті самі топографічні прикмети. Тому місця страти взаємно накладаються, а скинуті на дно жертви одних і других переплелися між собою так тісно, що з них проростає спільна трава. Розрізнити, чиїм саме жертвам відповідають ці або ті конкретні останки, можна хіба що за якимись дуже специфічними деталями, як, наприклад, форма дірок у кістках грудної клітини. Ромбовидні наконечники штиків можуть свідчити лише про совітів. У нацистів були не штики, а багнети.
Але і перші, й другі полюбляли розстрілювати під рівне щільне гудіння автомобільних моторів. Мешканці приміських районів чудово знали, що означає цілонічна монотонія заведених машин у поблизьких лісах.
Хоч не тільки в лісах: на пустирях, цвинтарях, у в’язничних подвір’ях чи будь-яких інших закапелках також.
3
У липні 1941-го до міста С. без боїв увійшли військові частини мадярів, і статистика розстрілів тимчасово пішла на спад.
Це не означає, що мадярська влада була якоюсь особливо гуманною. Причина радше у відмінності пріоритетів: мадярів захоплювали передусім реквізиції (більше схожі на конфіскації), що на ділі означало широкомасштабні спустошення і пограбування. Не скидаючи з рахунку того, що на цих теренах вони стануть каліфом на годину, мадяри квапилися вивезти за Карпати якомога більше матеріальної всячини. Вони самозабутньо перли в бік гірських перевалів і своєї маленької батьківщини все, що трапляло під руку: не тільки збіжжя, птицю, худобу і реманент, не тільки ліс, нафту, графіт, сірку і сіль, але й цілі фрагменти демонтованої промисловості, великі уламки фабрик та заводів — цехами, майстернями, складами, машинами, агрегатами, станками, деталями, трубами, патрубками, колесами, рамами, залізяччям, гайками, рейками і просто брухтом. І чого лиш вони не перли на своїх возах, у вагонах і вантажівках!
Завдяки цій велетенській грабіжницькій праці в них не залишалося ні часу, ні сил для потужного етноциду чи бодай активнішого втручання в перебіг політичних протистоянь. Поляки як вірні й давні bratanki[25] вітали їхню визвольну місію і всіляко демонстрували лояльність. Українці примудрялися леґалізовувати власні органи цивільного врядування й вивішували на установах національні прапори поруч із мадярськими триколорами. Мадяри не надто розуміли, що з цим робити, але про всяк випадок розформовувати українське самоправ-ління не
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коханці Юстиції», після закриття браузера.