Читати книгу - "На зарослих стежках"

навіть не обмовився про своїх свідків, на яких, напевно, міг би послатися. Я не захотів оприлюднювати й решту своїх матеріалів, у яких також є деякі факти. Їх можна відкласти. Це все може трохи почекати, либонь, до кращих часів та інакшого суду, як цей. Мабуть, колись той день настане, тож я почекаю. У мене є час. Байдужки, живий я буду чи мертвий, а передусім байдужки світові, як живе та чи та людина, в цьому випадку я. Але мені можна почекати. І я, мабуть, почекаю».

***

Після мене виступив прокурор, потім — мій захисник. Я знов сидів годинами, не знаючи, що відбувалося. Зрештою суд поставив мені кілька запитань у письмовій формі, і я відповів.

Так минув день. Запав глибокий вечір.

Усе закінчилося.

***

Приходить трохи пошти — листи й телеграми, я кладу їх у купку, колись подивлюся. За кілька днів настає Різдво, я їду додому в Нергольм і не можу на нього надивитися. Так дивно знов усе бачити: пагорби, присипані снігом, бухту, скуту кригою, і правічне небо, що висне понад усім тим, як і раніше. Звичайна картина, проте мене вона якось дивно зворушує.

Після суду починається спокійний період, робляться виписки із судового слухання і подається апеляція до Верховного Суду. Доводиться чекати, як і раніше, ну, що ж, це ще тягнутиметься хтозна-скільки, але ми просунулися на якийсь крок уперед.

Я відновлюю свої щоденні прогулянки, які запровадив був у будинку для старих, і проходжу таку саму відстань, як і там, витрачаючи стільки ж часу: дибуляю від Нергольма до мосту через канал і за півтори-дві години повертаюся додому. Невеселе то заняття — ходити знічев’я, але нічого веселого тут не знайдеш. Я більше не здатен працювати фізично, мені давно треба було померти. Чого я чекаю?

Я змушую Арільда переглянути старі й нові листи, він трохи декому з тутешніх дякує, а решту подяк відкладає. Очевидно, в останню дорогу мене проводжатиме не так і багато людей.

Скажу відразу: я, між іншим, не хочу, щоб мене ховали, краще нехай мене спалять, і спалять дотла — на знак подяки Господові Богу за те життя, що я прожив на землі!

Я міг би принагідно висловити свою думку про кремацію загалом. У мене є книжки, тож якби постаратися, то можна було б знайти в них дещо на тему кремації. Чого я цього не роблю? Та ж тому, що не знаю, як дістатися до своїх книжок. У мене вони майже під рукою, але я не можу їх узяти, оскільки ті книжки лежать у будинку, що стоїть у підніжжі гори, а туди по такому снігу, як цієї зими, нізащо не пройти. Отака халепа!

Та чи не плету я дурниць? Хіба не можна під’їхати до того будинку на сніговому плузі? Хочу бути точним у всьому й пояснити: робітники мають повно роботи, вони возять кіньми гній до великих боліт, а туди далеченько, і їм упродовж тижнів і місяців тяжко тюпашити по глибоких кучугурах. Я міг би, звичайно, поїхати сніговим плугом, але якби ж то тільки це, — до будинку дорога бере вгору, і мені довелося б розчищати сніг лопатою. Та й це не все: там іще є сходи, довгі камінні сходи, де снігу наметено заввишки з людський зріст, і на сходах немає поручнів, тож по них трохи небезпечно йти, а в мене бувають запаморочення і мучить атеросклероз.

Здається, я все пояснив?

Інша річ — улітку, тоді я завиграшки долаю ті сходи, бо ніде немає снігу й ніщо не розпливається перед очима.

Моє запаморочення також не вигадане. У мене голова паморочиться змалку, від того якоїсь великої біди не було, просто трішки стомлювало. Читаючи про відчайдухів, які залазять на шпилі високих дзвіниць, я з усіх сил тримаюся за свій стілець. Під Ейфелевою вежею я ледве встояв на ногах, як побачив ліфт, що шугнув на вершину вежі. А підіймаючися чи спускаючися сходами, мені без угаву доводилось відвертати голову то праворуч, то ліворуч. І пояснюється це не старістю, зі мною таке було всі вісімдесят років, ще до того, як я став немічний. Ох, любі мої, як би все це просто пояснили, напевно, медики! Я мав старшого брата, він був мастак танцювати і загалом людина як людина, але боявся лише одного — найменшої висоти. У нього паморочилася голова, коли він увечері гнав з пагорба овець. Пагорб для нього був надто високий. У всьому іншому в брата все було гаразд. Помер він при доброму здоров’ї у дев’яносто один рік.

***

Навперемінку то тепло, то холодно, але вночі постійно беруть заморозки. Нарікати нема на що. Бухта в Нергольмі то скресає, то знов береться кригою, і врешті-решт замерзає по-справжньому. Стоїть січень, двадцяті числа, кінець тижня, зима в розпалі. Темні, короткі дні, газети упродовж місяців нічого не пишуть, тварини й люди дихають так, що з їхніх пащ та ротів пара йде клубком.

У таку от пору Нергольмською бухтою прошкують троє чоловіків, тягнучи за собою санчата. Вони зупиняються тільки тоді, як іти далі стає небезпечно, прорубують у кризі ополонки і заходжуються рибалити. Вони сидять там аж поки затерпне тіло, сидять до вечорових сутінків, курять, мерзнуть, але сидять. Часом вони засовують закоцюблі пальці в кишені і виймають звідти цілушку хліба. Якщо бодай якась крихітна думка залітає в їхні ледачі голови, вони, як правило, на неї не зважають, вона їм — ні до чого, вони терплячі й порожні, в них немає ні крихти великодушності.

Згодом рибалки підводяться й рушають додому.

Їм не хочеться нікому показувати свій улов. Лише один із них спромігся говорити, тож, коли я його питаю, він знехотя відповідає, а коли я зазираю в санчата, він відрубує «ні», мовляв, що там дивитися? Вони нібито соромляться, і в тому, певно, немає нічого дивного: троє дорослих дядьків простриміли цілий божий день над ополонками, а наловили якоїсь дрібної рибки.

— Ну, все-таки це не зовсім і погано, — кажу я про той улов, хоч знаю, що таки лукавлю. — Могло бути гірше.

— Ми звикли і до гіршого, і до кращого, — каже той, що спромігся говорити.

— Але хіба там не холодно?

— Холодно. Та нічого не вдієш.

— Атож.

— Як не крути, — веде він далі, — а свіжа риба держить нас на світі.

Господи, я про це не подумав. Мені стає соромно і починає гризти