Читати книгу - "Азартні ігри з долею"

— Щодо цього, то вам нема чого турбуватися, — відказав Жміре. — В цих справах ми делікатні. Якщо щось й бачимо, то вважайте: ми нічого не бачили. До того ж, ви чоловік у розквіті сил, і я сумніваюсь, що з вами могла б статись така прикрість. Але цей вид розваг я не радив би через побоювання щодо вашої безпеки. Ви б могли привести до себе жінку, пов’язану з Дудою.

— Скажіть мені, пане Жміре, — втрутився Тюдор. — А якщо все не розкриється до кінця перебування тут пана Шантека? Чи решта свідків приїдуть після нього?

— На жаль, ні. Младен Лацкович, пенсіонер, зненацька помер від крововиливу в мозок. А фермер, Степан Вучич, не погодився. Сказав, що не може бути нам корисним. Начебто він бачив усю трагедію лише здалеку, погано запам’ятав обличчя людей, тож він не зміг би впізнати Дуди. Тому, як ця затія не вигорить, нам доведеться придумати нову стратегію.

— І все ж таки, як нам бути без Ретеля? — запитав Бонетті. — Наша гра не може відбуватися абсолютно автентично, якщо він не братиме в цьому участі. А його нема. Чи можу я його покликати, аби він знову повертався на роботу?

— Звичайно, кличте його! Але це не значить, що ви мусите сидіти, склавши руки, поки він не приїде. Сидіть десь і розмовляйте про нього, наче він поруч. А ви б, пане Шантек, могли б трохи прогулятись... готелем... містом... де самі хочете. Не турбуйтесь ні про що. Всюди, куди б ви не пішли, буде хтось з наших людей. Ви не знатимете, хто це. Це буде чи турист, який п’є каву в кав’ярні, чи майстер, який щось ремонтує, чи особа, яка тренується у спортивній залі. Це залежатиме від того, куди ви попрямуєте. У нас навіть є дві співробітниці поміж покоївками. І так само по місту. Куди б ви тільки не захотіли піти, завжди будете в полі зору наших людей.

— Цікавий тип той Дуда! — іронічно зауважив Тюдор. — Він знає і бачить усе, що відбувається в готелі, проте, знову ж таки, він нічого не знає і нічого не бачить. Не знає, що Ретеля немає... Чи бачить: тут вештаються якісь невідомі люди, яких до цього тут не було...

— Пане Тюдор, ті люди не дилетанти, як дехто може подумати, — розлючено сказав Жміре. — Вони не витріщатимуться на підозрюваного і не тикатимуть у нього пальцями. Мова йде про професіоналів, до того ж, їх обрав сам пан Дідович. Вони нічим не відрізняються від туристів. Між собою говорять німецькою. А майстри не будуть тут крутитися занадто часто і змінюватимуться щодня. Все продумано так, що навіть працівники готелю нічого не запідозрять і не помітять ніяких змін... Ось, тепер ви все знаєте. А тепер, панове, прошу кожного з вас взятися за свою частину роботи!

— Я б зараз із великим задоволенням пішов би на невелику оглядову екскурсію містом, — сказав Шантек.

— Чи міг би я вам у цьому допомогти? — запитав Франко.

Шантек радо погодився, і вони вдвох вийшли з готелю. Те, що за ними таки хтось стежить, намагаючись робити це якомога непомітніше, Франко побачив одразу ж, як вони почали прогулянку містом. Не встигли вони пройти й кількох кроків, як від групи людей, які копали котлован посеред дороги, відділився якийсь робітник і попрямував за ними. Він тримався на відстані, їв сендвіч і поводився так, наче вони взагалі його не цікавлять. Десь перед воротами до Плоче він раптово полишив їх, пішовши іншою стежкою, проте Тюдор помітив, як тієї миті якийсь п’яниця піднявся з лави, на якій до цього лежав, і почав пильно за ними стежити. «Ну що ж, ось у чому річ, — подумав він, — вони змінюють одне одного так, аби стеження якнайменше впадало в око. Як у низькопробному шпигунському фільмі: і вони ще гадають, що такий лис, як Дуда, не втямить цього!» Проте Франко не хотів тим перейматися, бо було багато цікавого, про що він хотів дізнатися від Шантека, тож увесь час, поки вони йшли, вели розмову.

— Є одна річ, якої я не здатен зрозуміти, — зізнався Тюдор. — Як могло статися так, що жоден з вас, хто був разом з Дудою, не знав його справжнього імені?

— Немає нічого дивного. Тоді ніхто не мав причин думати, що ім’я, яким він представився, могло бути вигаданим. Ми, вузьке коло, знали його як Младена, а прізвисько Дуда походило від скороченої форми його прізвища — Кандудович... Кандудич... не згадаю. Принаймні, усі службові документи, які прибули разом з ним, стверджували саме це. Тепер, коли я все це обмірковую, мені здається, що його й послали в Пакрац саме для того, аби він очистив місто від неблагонадійних. Тому нікому й не було відомо ні про його справжнє ім’я, ні хто він є. І через це нікого не турбувало, що вони нічого про нього не знають. На початку мені теж так здавалося. Я був його заступником і мушу визнати: він мені подобався. Він демонстрував виняткову хоробрість та порядність. Можливо, він тоді й сам не знав, яку роль йому приготовано. А тоді час до часу почав приїжджати якийсь тип, Бензол, це було прізвисько. Бензол, іншими словами, — це хімічна сполука, яка використовується як вибухова речовина. Він поводився, на перший погляд, дуже ввічливо, але мене важко було обдурити, я відразу ж зрозумів, що за всім тим глянцем ховається безжалісний вбивця. Думаю, що його послано було з якоїсь верхівки, можливо, навіть з тодішнього військового командування чи Міністерства оборони Республіки Хорватія. Він нам привіз наказ, що підозрілих осіб треба прибрати, а тоді власноруч поставив підпис і передав його Дуді. Я не можу позбутися відчуття, що Бензол насправді керував усім цим, а Дуда був виконавцем. І тільки. Коли я побачив, що готується, то відразу ж полишив Пакрац і почав вимагати в керівництва переводу до іншої військової частини.

— То виходить, Дуда проти своєї волі робив те, що робив?

— Важко сказати. Я ж не був присутній на страті. Проте, наскільки я його за час нашої співпраці встиг пізнати, я не помітив у ньому жодних злочинних намірів чи нахилів. Навіть більше, була в ньому якась м’якість... сентиментальність... не знаю, як