Читати книгу - "На інших вітрах"

— Не знаю, що ти маєш на увазі, - сухо і спокійно сказав він, — а сам я знаю тільки, що великий дракон Калессін назвав її дочкою.

— Угу. Між іншим, цей твій Онікс, цей чудовий чарівник з Рока, швиденько втік у кущі, заявивши, що в таких переговорах буде абсолютно даремний. Але ж він точно вміє говорити Стародавньою Мовою! Вірно?

— Так. Вміє. І запросто може за допомогою кількох слів перетворити тебе на пил. І якщо він ще досі цього не зробив, то тільки з поваги до мене, але аж ніяк не до тебе.

Тослу понуро кивнув:

— Це-то я знаю!

Вони їхали верхи весь день, і так швидко, як могли витримати коні. Уже зовсім в сутінках вони дісталися до маленького містечка, що ховалося серед пагорбів, де коней можна було нагодувати і розмістити на відпочинок. Самі наїзники ледь живі повалилися у надзвичайно незручні ліжка. Ті з них, хто зовсім не звик до їзди верхи, виявили, що ледве можуть пересувати ноги. З'ясувалося, що тутешні жителі про драконів навіть не чули. Найбільше їх вразила поява цілого загону багатих незнайомців на конях, які зажадали всього лише овес та ліжок і заплатили за це срібними та золотими монетами.

Задовго до світанку вершники знову рушили в путь. Від піщаних мілин Онневи до Резбела було майже сто миль. За другий день подорожі вони розраховували дістатися до нижнього перевалу в Фаліернських горах і спуститися по західних схилах в долину. Один з найнадійніших офіцерів Лебаннена, Єна, їхав попереду, на досить значній відстані від решти загону; Тослу був у ар'єргарді; сам Лебаннен вів основну групу. Він трясся в сідлі, раз у раз клюючи носом, занурений в досвітній спокій, як в тиху воду, коли його розбудив гучний тупіт коня летячого назустріч вершника. Це був Єна, який збуджено кудись вказував. І Лебаннен тут же туди подивився.

Вони якраз виїхали з лісу, і з вершини чергового пагорба перед ними відкривався прекрасний вид на ще далекий перевал, який в тьмяному ранковому світлі було видно досить чітко. Гори з обох боків від проходу височіли могутніми чорними стінами на червоно-золотистому тлі ранкової зорі.

Однак Єна показував королю на захід.

— Туди ближче, ніж до Резбела, — сказав він. — Звідси миль п'ятнадцять, напевно.

Кобилка Техану хоч і була найменшою, але йшла дивно жваво і була абсолютно впевнена, що саме вона і повинна вести за собою всіх інших. Якби Техану її не стримувала, конячка, напевно, покусала би всіх інших коней. Вона весь час відштовхувала когось, пробираючись вперед, нарешті опинилася попереду всього загону і тут же заспокоїлася. Тому Техану миттєво опинилася поруч, варто було Лебаннену натягнути повід свого коня, і стала дивитися в ту ж сторону, що і він.

— Ліс горить, — сказав він їй.

Йому було видно тільки знівечену половина її обличчя, і він не був упевнений, що вона бачить досить добре. Але вона бачила все; її знівечена, схожа на кіготь рука, що тримала поводи, тремтіла. «Вона боїться пожежі — ще б пак, її так страшно обпекли в дитинстві», — подумав Лебаннен.

До чого ж він був боязкий і жорстокий, коли — це ж чисте божевілля! — просив цю дівчинку: «Іди, поговори з драконами! Врятуй мою шкуру!» І що тепер? Ось він і притягнув її — прямо до лісової пожежі!

— Добре. Ми зараз повертаємо назад, — сказав він їй.

Техану підвела здорову руку, показуючи вперед: «Дивись! Дивись!»

Йому здалося, що це просто іскра від пожежі, палаючий попіл, який злетів над чорним шрамом перевалу. Потім іскра перетворилася на подобу вогняного орла, що летить в небесах… Це був дракон, і він летів прямо до них!

Техану, підвівшись в стременах, випустила пронизливий гортанний крик, схожий на крик морського птаха або яструба, але це було людське слово, одне лише слово: «Медея!»

Величезний ящір підлетів ближче; він мчав з жахливою швидкістю, хоча його довгі тонкі крила ворушилися майже непомітно. Поблизу він втратив весь свій фантастичний блиск; луска його вже не виблискувала так у відблисках пожежі, і тепер він здавався абсолютно чорним, чорним з бронзовим відливом, і все одно був неймовірно красивий і жахливий в світлі розлитої по небу зорі.

— Дивіться за кіньми! — попередила Техану своїм надтріснутим голосом, і в ту ж хвилину сірий жеребець Лебаннена, побачивши перед собою дракона, почав люто битися, вставати на диби і відкидати голову. Лебаннен цілком здатний був з ним впоратися, але з задніх рядів раптом почулося злякане іржання, і він почув тупіт копит і окрики конюхів. Чарівник Онікс тут же спішився, бігом кинувся до Лебаннена і став біля нього, тримаючись за його стремено. Дехто залишився в сідлі, інші встигли злізти, але усі, заціпенівши, стояли і дивилися, як до них підлітає дракон.

Техану знову що було сил викрикнула слово «Медея». Дракон різко змінив напрямок польоту, скинув швидкість і, підлетівши ще ближче, завис у повітрі, літаючи над загоном на висоті приблизно п'ятдесяти футів.

— Медея! — знову покликала Техану, і у відповідь почула щось на кшталт протяжного луни: «МЕ-ДЕ-УУУ!»

— Що це означає? — запитав Лебаннен, нахиляючись до Онікса.

— Сестра, брат, — прошепотів чарівник. Техану зіскочила з коня, кинувши поводи Єну, і швидко пішла вперед по пологому схилу до того місця, над яким ширяв дракон. Його довгі крила били по повітрю швидкими, майже непомітними ривками, як крила ширяючого яструба, ось тільки крила ці були п'ятдесят футів в довжину від плечей і погуркували так, немов у повітрі хтось бив у литаври або невідоме дитя гралося величезним бронзовим брязкальцем. І чим ближче підходила до дракона Техану, тим виразніше було видно тонкий завиток полум'я, який виповзав з роззявленої довгої пащі з величезними зубами.

Вона підняла руку. Не красиву, тонку і смагляву руку, а іншу, знівечену, обпалену, схожу на кіготь. Але страшні шрами на плечі і передпліччя не дозволяли їй як слід підняти руку, і вона підняла її лише приблизно на рівень підборіддя.

Дракон опустився нижче, витягнув шию і легко торкнувся її руки своєї гладкою, блискучою, лускатою мордою. «У точності як собака, яка вітає свого господаря, — подумав Лебаннен, — як сокіл, коли сідає господареві на зап'ястя; чи як король, що схиляє голову перед своєю королевою».

Техану щось сказала, дракон їй відповів; обидва говорили дуже коротко, уривчасто, і голоси їх були схожі на тремтячий дзвін цимбалів. Знову обмін декількома словами і знову пауза.