Читати книгу - "Біґ Мак. Перезавантаження"

мову в радянських школах, було своє специфічне уявлення про Німеччину. Формувалося воно виключно завдяки нашій учительці німецької – жінці строгій, проте, слід зазначити, справедливій і безкомпромісній. Саме з її легкої подачі та важкої руки в нашій уяві поставала уявна ДДР – республіка миру та порозуміння, населена добропорядними, хоч і дещо простакуватими громадянами. Громадяни ці були іноземцями, вони анітрішки не нагадували нашого брата-інтернаціоналіста й жити могли виключно в Дрездені чи Ваймарі, а не, скажімо, у Мінську чи Одесі. Не кажучи вже про Саратов. Ілюстрації в шкільних підручниках зображували громадян ДДР як не безтурботними чоловіками в піжонських картатих піджаках, то усміхненими панянками з легковажними зачісками. Також у підручниках зображено було безліч школярів, і майже не було людей старшого віку, очевидно з тієї простої причини, що в ДДР – люди просто не старіли, зберігаючи довший час бадьорість духу та пружність тіла.

Як ельфи. Або зомбі. Учителька намагалася переконати нас, що ДДР така ж країна, як і наша, щоправда, у них там якісь проблеми із Західним Берліном та складна граматика, але все одно це значно краще, ніж яка-небудь Угорщина, де про граматику краще взагалі не згадувати.

Утім, усі ці спроби радянської системи освіти показати нам братній соціалістичний народ в усій його природній привабливості, хай і з численними, проте ненав’язливими слабкостями, особливого успіху не мали – ми так і не навчились сприймати далеке німецьке суспільство як сусідів та партнерів по нещастю. Можливо, винна в цьому та ж таки офіційна пропаганда з її нездоровим антифашистським запалом. Нас, дітей імперії, розривало поміж двома інформаційними маховиками: з одного боку, учителька німецької вчила нас, що інтернаціоналізм зробить із нас людей і вправить наші недороблені мізки на місце, з іншого – наші батьки клеїли в кабінах вантажівок портрети генералісимуса Сталіна, і, вибираючи поміж Фрає Дойче Юґенд та Сталіним, ми мимоволі вибирали саме вусатого генералісимуса, можливо, тому, що він усе-таки був грузином, а грузинів у Радянському Союзі традиційно поважали. Майже як албанців на Балканах.

– Як тебе звати? – розігрували ми діалоги на уроках німецької.

– Мене звати Ганс.

– Де ти живеш?

– Я живу в Дрездені.

– Чим ти цікавишся?

– Я цікавлюсь спортом. А як звати тебе?

– Мене звати Марта, – відповіла однокласниця.

– Де ти живеш?

– Я живу в Дрездені.

– Чим ти цікавишся?

– Я теж цікавлюсь спортом.

Схоже на розмову людей, котрі сильно одне одному не довіряють.

Була середина вісімдесятих – час, коли шальки терезів ще не здригнулися й стрілка на годиннику нашої старої-доброї імперії зла не встигла завмерти. Ще справно працювали всі механізми, ще сонце розмірено плавало нашим піднебессям, осідаючи щовечора в холодних хвилях Атлантики. Жодних уявлень про геополітику, жодних натяків на можливі проблеми, жодних підстав для розпачу й зневіри.

Така вона, моя ДДР – затінена, прохолодна Унтер ден Лінден, велична телевежа на Александерпляц, задумливі й солідні Ґете з Шиллером, і ці безкінечні картаті піджаки, яких було не знайти в жодному Саратові навіть за великі гроші. Опереткова, добре прибрана країна, з увічливим населенням та дружніми намірами, країна, що легко вміщалася на сторінках шкільних підручників, утілюючи собою фонетичну розкіш та граматичну виправку. Хотілося вивчити мову цієї країни, щоб одного разу потрапити до цього їхнього Дрездена і, зустрівши найкрасивішу дрезденську дівчинку, легко підкотитися до неї зі словами: «Привіт, мала! Мене звати Коля. Я живу в Саратові. Не повіриш, але я цікавлюся спортом!»

За кілька років я прочитав Ніцше й зрозумів, що в братнього німецького народу теж є свої проблеми.

5

Але в чому різниця між реальністю і нашими дитячими уявленнями про неї? Реальність вигідно відрізняється своєю невичерпністю. Усі крихкі дитячі уявлення про Унтер ден Лінден тьмяніли й згасали в порівнянні з тим безміром можливостей та несподіванок, які демонструвало життя.

Якщо тобі пощастило опинитися в самому серці дефолту, якщо слово «молодість» асоціюється в тебе зі словом «інфляція», якщо тобі довелося впритул розглядати шрами на потяганій шкірі вітчизни, ти будеш до останнього триматися за це життя, будеш чіплятися за нього з усіх сил, як безквиткові пасажири чіпляються за контролерів, котрі намагаються їх зсадити. Тому що деякі речі вкарбовуються в нас до кінця наших днів, незворотно цей кінець наближаючи.

У середині дев’яностих нам було по двадцять років.

Покоління, що мало проблеми з фінансами та самооцінкою. Був це дивний час неможливих кредитних маніпуляцій та карколомних життєвих доль. Час залізних кіосків із алкоголем, які перетягувалися вночі з місця на місце, аби не платити за оренду. Час паленого польського спирту, від якого помирали найслабші й зміцнювалися духом найстійкіші. Епоха всесильної дойчмарки, яка відкривала брами всіх пивбарів нашої республіки. Один мій знайомий, пам’ятаю, організував за десять доларів міжнародний поетичний фестиваль. Що ми знали тоді про велику сім’ю європейських народів, про нову європейську ідентичність, що поставала в боротьбі ідей та концепцій?

Нічого ми не знали. У ті далекі й такі солодкі часи про жоден євроатлантизм на пострадянському просторі ще не йшлося. Ішлося переважно про планове відключення електроструму. Євроатлантизм у таких умовах сприймався занадто абстрактно. А самі західні демократії приваблювали перш за все як потужний ринок побутової електротехніки. Нам із друзями не йшлося навіть про еміграцію. Ми лишилися вдома, у спорожнілих депресивних містах-мільйонерах, аби спостерігати за великим занепадом та очікувати на велике відродження. І те, що ми побачили й запам’ятали, варте будь-яких експериментів із демократією.

Хоч Захід і далі приваблював безкінечними та невичерпними можливостями. Він затягував та спокушав.

Можна було стати перевізником прасок і мати нормальний бізнес у Польщі. Це передбачало щедрі дивіденди та серйозні проблеми зі здоров’ям. Можна було, за вдалого збігу обставин, стати бандитом і грабувати перевізників прасок. Це передбачало дивіденди не менш щедрі, а проблеми зі здоров’ям у цьому випадку вирішувалися швидко й надовго. Були ще варіанти влаштуватися проституткою в Чехії чи прибиральницею в Португалії, але ми з друзями серйозно ці варіанти ніколи не розглядали. Так чи інакше, далекі західні міста тьмяно сяяли в чорних сутінках, освітлюючи своїм відблиском наше чорне, мов костюм небіжчика, повітря. Наші старші брати, котрі приїжджали з Польщі та Австрії зі шрамами на головах та з дойчмарками в кишенях, говорили, що жити потрібно там. Але зароблені гроші краще витрачати вдома.

Мені завжди вистачало скепсису та оптимізму, аби не мріяти про втечу та перетин кордону, почуваючись хай і не впевнено, проте цілком комфортно вдома, поміж мертвої індустрії та молодої демократії. Знайомство із західним мистецтвом, яке б мало вражати й пригнічувати,