Читати книгу - "Син Начальника сиріт"

Капітан почув, як дахом бігають собаки, і глянув на стелю. Поставив банку й підвівся.

- Якийсь час ми будемо як чужі, - сказав він. - Коли я поверну її собі, буде між нами й таке, про що вона не зможе говорити, я знаю. Але й почнеться щось ніби відкриття. Я цього певен. І тоді до нас повернеться те, що було між нами.

Капітан узяв карту.

- Нічого не кажи. От просто нічого не кажи. Просто подумай над цим, я саме про це тебе прошу.

Потім капітан при свічках двома руками згорнув мапу. Чон До спостерігав цей його жест тисячу разів. Він означав: курс узято, команда отримала завдання, і хай там попереду будуть повні сіті чи порожні, але рішення ухвалено і процес почався.

Знизу знадвору почувся галас, а потім чи то сміх, чи то плач, і Чон До якимось чином відчув, що посеред тих п’яних людей - дружина другого помічника. Згори почулося клацання кігтів: собаки зацікавилися, і можна було простежити, як вони побігли до краю даху. Навіть на десятому поверсі вікна вловлювали звук, і в усьому будинку зарипіли вікна з причепленими жалюзі, люди висовувалися подивитися, що там за громадяни й що вони коять.

Чон До підібрався до вікна, виставивши перед собою стілець і спираючись на нього. Місяць був зовсім тоненький, але внизу у дворі він почув грубий сміх і помітив кількох людей - темні плями. Але він міг уявити блиск її волосся й сяйво її шиї та плечей.

Місто Кінчхе було темне: зерносховище, міськрада, школа, пункт видачі пайок. Мовчав навіть генератор караоке-бару, згасла його неонова вивіска. Старим консервним заводом гуляв вітер, а з парових камер нового хвилями здіймався жар. Біля причалу вгадувався обрис будинку начальника, а в гавані горів єдиний вогник: капітан на «Чунмі» читав пізно ввечері.

А далі - тільки темне море. Чон До почув сопіння і, глянувши вгору, побачив мордочку цуценяти, яке дивилося на нього з даху.

Засвітив свічку й сів на стілець, загорнувшись у простирадло, коли до квартири ввійшла вона. Заплакана.

- Козли! - сказала вона й закурила.

- Повернись! - долинуло знадвору. - Ми просто пожартували!

Вона підійшла до вікна й кинула в них сушену рибу.

Потім звернулася до Чона До:

- На що дивишся?

Витягла з комода щось із чоловікового одягу.

- Надягни-но майку! - кинула йому білу майку.

Майка була замала й різко пахла другим помічником. Просунути в неї руки було справжнім кошмаром.

- Напевне, караоке-бар - не місце для тебе, - зауважив Чон До.

- Козли, - повторила вона й закурила, сидячи на другому стільці; подивилася вгору, наче там було щось таке, що треба було розгадати. - Вони всю ніч пили за мого чоловіка, за героя. - Вона провела рукою по волоссю. - Я випила, мабуть, з десяток чарок сливового вина. Тоді вони стали вмикати сумні пісні на автоматі. Коли я співала щось із «Почхонбо»[18], у мене вже ніяких сил не було. І тоді вони почали боротися за те, «щоб відволікти мене від цього»!

- Чого ти взагалі з ними водишся?

- Мені вони потрібні, - промовила вона. - Мені скоро виберуть нового чоловіка. Мені треба справити на людей гарне враження. Треба, щоб вони знали, що я вмію співати. Це - мій шанс.

- Ці типи - просто місцеві бюрократи. Вони - ніхто.

Вона схопилася за живіт, їй було недобре.

- Я так стомилася від того, що заражаюся риб’ячими паразитами й маю пити хлорні таблетки. Ти ж чуєш, від мене цим тхне. Ти можеш повірити, що це зі мною зробив рідний батько? Ну, як я можу приїхати до Пхеньяна й тхнути рибою та хлоркою?!

- Послухай, - сказав Чон До. - Я розумію, це виглядає не дуже гарно, але, певне, твій батько знав, які є варіанти. Звичайно, він вибрав для тебе найкраще.

Яким ницим і потворним виявилося зараз для нього це - практично повторити твердження, яке він стільки разів говорив іншим хлопчикам: «Ти ж не знаєш, через що вони проходили, твої батьки не відправили б тебе до сиротинця, коли б то не був найкращий варіант із можливих - а може, узагалі єдиний!»

- Пару разів на рік оці люди приїжджали до міста. Поставлять у шеренгу всіх дівчат, і красиві - вони просто… - вона закинула голову й випустила дим угору, - просто зникають. У мого батька були зв’язки, він завжди дізнавався, коли це, і я тоді лишалася вдома, буцімто хвора. Потім він узяв та й послав мене сюди на берег, на цей завод. Але сенс який? Для чого бути в безпеці, для чого виживати, коли ти матимеш п’ятдесят років потрошити рибу?!

- А хто тепер ці дівчата? - спитав Чон До. - Барменки, покоївки чи щось гірше ? Думаєш, оцим п’ятдесят років займатися краще?

- Якщо воно і справді так - то скажи. Якщо саме це з ними й відбувається - то скажи мені точно.

- Та я не можу точно знати. Я зроду в столиці не був.

- То й не кажи, що вони повії, - сказала вона. - Ці дівчата були моїми подругами. - Вона люто кинула на нього оком. - Який же ти шпигун?

- Та я просто радист.

- Чого я тобі не вірю? Чому в тебе нема справжнього імені? Я про тебе знаю тільки те, що для мого чоловіка, який ще з підліткового віку не виріс, усе як тринадцятирічний хлопчисько, - ти кумир. Тому він і возився з твоїм радіо. Саме тому він ледь не спалив судно, коли читав при свічках у туалеті твої словники.

- Чекай-но. Машиніст казав, що то проводка.

- Ну сам дивись.

- Що, він почав пожежу?

- Ти хочеш знати й інші речі, яких він не розповідав?

- Я міг би трохи навчити його англійської, якби він попросив. А навіщо вона йому?

- Ой, та в нього була повна голова безглуздих планів.

- Утечі?

- Він казав: головне - сильно замилити всім очі. Ось гарна ідея, - казав він, - як той начальник заводу, улаштувати таку страшну сцену, що ніхто й близько не схоче підійти. А тоді легко зникнути.

- Але ж сім’я начальника не втекла.

- Ні, не втекла.

- Ну, а після того, як очі замилити, що далі?

Вона знизала плечима.

- Я ніколи по-справжньому не хотіла туди, у зовнішній світ. Для мене це - Пхеньян. Я, урешті, чітко дала йому