Читати книгу - "Артур і мініпути"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
В ній води — по самі вінця.
Хто тупий цього не знає,
Того крапля обливає.
Селенія не дає можливості братові завершити лічилку. Вихопивши меч, вона розсікає, краплю. Обидва хлопчики опиняються у глибокій калюжі і відчайдушно борсаються в ній. Та ось вода увійшла в землю. Виявляється, що Артур розпластався, як млинець, а Барахлюш сидить на ньому, як вершник. Обоє мокрі і страшенно раді, що водні процедури вже завершилися.
— А зараз я б щось кинув на зуба! — заявляє Барахлюш. — Ти що — не голодний? — звертається він до Артура.
— Поснідаємо пізніше! — вирішує Селенія. Вона знову береться за меча і прямує в гущавину, щоб прорубати дорогу.
Барахлюшеві ледве стало сил, щоб підняти наплічник і прилаштувати його на спині. Він згадує, що сестра вчора брала ножика, і починає його шукати.
— Гей ви! Де мій ножик? Куди він подівся? Селеніє, його хтось украв!
— Яке щастя! Значить, ти вже нікого ним не ушкодиш! — не повертаючи голови відповідає сестра.
Юний принц розлючений, однак йому нічого не залишається, як приєднатися до своїх супутників.
Бабусенька виходить на ґанок. Їй усміхається сонце, але ж Артура нема… Нема і пляшок з молоком. Замість них лежить записка. Вона піднімає її і читає:
«Вельмишановна клієнтко, ваш рахунок вичерпано, ви внесені до списку боржників. Доки ви не погасите заборгованості, ми не будемо постачати вам молоко.
З повагою, Еміль Джонсон, управитель Молочної корпорації Давидо».
Бабусенька сумно всміхається — вона й сама все розуміє без записки. Але все ж таки ховає її в кишеню. Потім знімає з гака ліхтар — за ніч свічка вигоріла в ньому дотла. З ліхтарем у руках бабусенька заходить у дім.
Барахлюш зриває з дерева червону кулю і жадібно їсть. Він голодний як вовк. Артур за його прикладом теж зриває червоний плід, але не поспішає їсти — роздивляється його з усіх боків.
— Це моя улюблена їжа, — ледве повертає язиком Барахлюш. З набитим ротом не до розмов!
Артур прискіпливо обнюхує напівпрозору кулю — зовні досить апетитно. Скуштувавши, хлопчик переконується, що плід солодко-кислуватий, смаком нагадує свіже пісочне тістечко. Артур таке полюбляє і з задоволенням гризе кулю.
— Ням-ням-ням! Як смачно! — мурчить він. — А що це?
— Яйця бабки! — відповідає Барахлюш.
Артур застигає на місці, його тіло зводить судома — і вся смакота вилітає з нього на дорогу. Барахлюш регоче і біжить уперед.
— Ходіть до мене! — кличе хлопчиків Селенія. Вона пішла далеко вперед і зараз стоїть у кінці стежки, яку прорубала мечем. Абияк почистивши одяг, Артур підходить до принцеси. За ним підбігає і Барахлюш — він устиг зірвати ще якусь їстівну гидоту.
Вони опиняються на краю великого каньйону, виритого руками гуманоїдів. Вздовж нього простяглися велетенські труби в білу і червону смужки. Артур із жахом позирає на творіння своїх рук.
Це ж його зрошувальна система! Через різнобарвні соломинки вода надходить на грядку — до кожного паростка редиски. Живучи у великому світі, він і не здогадувався, що його споруда має такий жахливий вигляд!
— Ну й страхіття! — зітхає Барахлюш. — Ці гуманоїди і справді психи!
— Так, звідси водогін виглядає не дуже, — погоджується знічений Артур.
— Хтось мені пояснить, навіщо увесь цей непотріб? — з неприхованою відразою запитує Селенія.
Артур відчуває, що мовчати — непристойно, і знехотя промовляє:
— Це така зрошувальна система. Через ті смугасті трубки зверху надходить вода…
— Вода? Знову вода? — перелякано вигукує Барахлюш. — Ми ж потонемо, якщо систему увімкнуть!
— Я ж не знав, не передбачав, що вам це може зашкодити, — виправдовується Артур.
— Ти хочеш сказати, що сам цей жах спорудив? — дивується юний принц.
— Так, сам, щоб поливати редиску на грядці.
— Ох! І ви їсте ті огидні штучки із землі? І справді, ці гуманоїди — психи!
Селенія спокійно і без зацікавлення оглядає Артурову іригаційну систему.
— Будемо сподіватися, що цим винаходом не скористається Жахливий У. В його брудних рукоклешнях ця система дуже нам нашкодить.
Артур остовпів. Однак здивували його не слова принцеси, а те, що він побачив на дні каньйону.
— Аж ось і він. Точніше — його військо, — шепоче Барахлюш, поглядаючи в тому ж напрямку, що й Артур.
Селенія нахиляється і теж бачить, як метушаться осмати. Ті, що сидять верхи на комарах, піднімаються на стременах і кривими тесаками відсікають шматки труб згори. Внизу такими ж тесаками піші осмати перепилюють нижні труби. Кілька осматів зіштовхують шматки труб у потічок на дні каньйону, і їх, як колоди на лісосплаві, несе течія.
Перевертаючись, соломинки для коктейлю, що правили за труби в Артуровому винаході, пливуть униз.
Сховавшись у гущавині, наші герої спостерігають, що ж буде далі.
— Ніяк не втямлю, навіщо їм мої соломинки? — дивується Артур.
— Якщо вони приберуть ці потворні стовби, я навіть подякую їм, — озивається Барахлюш.
Селенія дає йому потиличника.
— Думай, перш ніж розпускати язика! Осмати знають, що мініпути бояться води, а тут у них цілий водогін, який подасть воду куди завгодно.
Погляд її хмурнішає, а думки — чорніші найтемнішої ночі.
— А тепер подумай, куди вони можуть спрямувати воду?
— На наше місто! — здогадується Барахлюш. — І всі потонуть! Невже ми станемо жертвами Артурового водогону?
Артур винувато схиляє голову. До горла йому підступає клубок, а на очі навертаються сльози. Хлопчик не хоче, щоб королівські діти бачили, як він плаче, тому бреде до потічка.
— Ти куди? — шепоче Селенія, остерігаючись, щоб не почули осмати.
— Виправляти свою помилку, — зітхає Артур. — Якщо осмати й справді хочуть прокласти водогін через Некрополіс, то я піду за ними слідом і таким чином проникну в місто.
Не вагаючись, він підбігає до свіжозрубаної соломинки і залазить у неї.
Осмати не помічають його, бо дуже зайняті своїми справами. Визирнувши із труби, Артур махає рукою, закликаючи друзів зробити те саме.
— Цей хлопець — псих! — Барахлюш полюбляє це коротке слово і тулить його всюди.
— Може, й так, але зараз він має рацію. Осмати сплавляють труби в Заборонене місто. А нам же туди й потрібно!
Вискочивши із засідки, Селенія теж пірнає в соломинку до Артура.
Осмати знову не помітили їхніх маневрів. Ще трохи — і вони покотять до берега соломинку з Артуром і принцесою. Барахлюш тяжко зітхає: ці двоє шаленців не залишили йому вибору.
— Вони хоча б задля годиться поцікавилися моєю думкою, — ображено бурмоче він. Але йому нічого не лишається, як щосили дременути зі схованки і вскочити в соломинку.
Ось дійшла черга й до зайнятої мандрівниками-одчайдухами соломинки. Підбігли осмати і скотили її спочатку до берега, а потім зіштовхнули
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Артур і мініпути», після закриття браузера.