Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том восьмий"

вдень. Ніч заставала його в ліжку, вимореного вкрай. Удома він поставив собі з кільканадцять усіляких гімнастичних пристроїв, і коли яку вправу звичайно виконується десять разів підряд, він робив її сотні разів. Крім того, вже як поступку, він прибудував собі на другому поверсі критий балкон для спання, де міг принаймні дихати жаданим нічним повітрям. Подвійна дротяна сітка не давала йому втекти до лісу, і щовечора Лі-Сін замикав його там, а вранці випускав.

І ось у серпні він найняв ще кілька слуг на поміч Лі-Сінові й зважився запросити на свою дачу в Млинову долину гостей: Ліліан, її матір та брата й ще з півдесятка їхніх спільних знайомих. Два дні й дві ночі все було гаразд. Третього вечора він просидів за бриджем, до одинадцятої години й мав усі підстави пишатися з себе. Він успішно приховував свій неспокій; а тим часом, наче навмисне, Ліліан Герсдел грала проти нього, сидячи по праву руку. Вона була тендітна дівчина-квіточка» і якраз та тендітність, дратувала Ворда в нічному його гуморі. Не те щоб він любив Ліліан менше, але його майже невтримно поривало вхопити її, м'яти й шарпати. Надто ж тоді, коли вона вигравала в нього партію.

Ворд упустив до вітальні, де вони сиділи, одного зі своїх гончаків, і коли йому здавалося, що він ось-ось лусне з напруги, він гладив собаку рукою, і той дотик до волохатої спини враз давав йому полегкість. Лиш завдяки цьому зміг він досидіти з гостями вечір. І ніхто з них ані гадки не мав про ту жахливу боротьбу з самим собою, що провадив їхній господар, саме коли сміявся так безтурботно й грав у бридж так розумно й так обачливо.

Коли вже розходилися спати, він подбав за те, щоб попрощатися з Ліліан на очах у інших. А коли добувся на свій балкон і Лі-Сін замкнув його там, він із подвоєним, потроєним, ба навіть почетвереним завзяттям розпочав свої вправи. А після них, виморений, ще довго лежав на канапі, силкуючись заснути й міркуючи про дві проблеми, що особливо його непокоїли. Одна — то були якраз його вправи. З ними виходило якесь зачароване коло. Що більше він знесилював себе надмірними вправами, то дужчий робився. І хоча в такий спосіб він справді геть заморював того нічного хижака — своє друге «я», — одначе так він, здавалося, тільки відсував надалі фатальний день, коли сила його стане занадто велика для нього, вийде з-під його влади, і тоді то буде сила така страхітлива, якої він ще й сам не годен уявити. А друга проблема була: його одруження та всі ті хитрощі й викрути, до яких йому доведеться вдаватись, щоб не зустрічатися з дружиною після смерку. Так ні до чого й не доміркувавшись, Ворд заснув.

Яким побитом опинився в Млиновій долині величезний ведмідь грізлі, довго лишалося загадкою; а тим часом люди: ч цирку братів Спрінгсів, що саме давав вистави у Соса-літо, марно розшукували «Здоровила Бена, найбільшого грізлі в неволі». Отож Здоровило Вен утік із цирку і серед півтисячі заміських садиб у долині чомусь обрав для візиту саме маєток Джеймса Ворда.

Містер Ворд прокинувся, коли вже стояв на ногах, аж тремтячи від збудження. В серці він чув буйну хвилю бойового захвату, а на устах — стародавню войовничу пісню. Десь надворі шалено валували собаки. Аж ось крізь той гвалт гостро, мов удар ножа, прорвалося передсмертне скигління гончака — його, Бордового гончака; він те знав.

Як був у піжамі, навіть капців не взувши, Ворд висадив плечем двері, що так старанно замкнув був Лі-Сін, і погнав сходами вниз, надвір, у піч. Відчувши під босими ногами жорству доріжки, він зразу спішився, застромив руку під ганок, у знану йому схованку, і витяг звідти здоровенного сукуватого кияру — давнього свого товариша в багатьох зухвалих нічних пригодах по довколишніх узгір'ях. Несамовитий собачий грай насувався ближче, і, вимахуючи киярою, Ворд кинувся просто в гущину гаю, йому назустріч.

Розбуджені слуги й гості. з'юрмились на широкій веранді. Хтось увімкнув світло, та нічого вони не побачили ц тільки злякано перезиралися. Понад яскраво освітленою алеєю наче мур стояли дерева, а за ними — чорний непроглядний морок. Та десь у тому мороці точився страшний бій. Чути було пекельний гавкіт, виск, гарчання, й виття, і важке гупання ударів, і тріск кущів.

А потім бій вихлюпнувся з-поміж дерев на алею просто внизу перед верандою, і вони побачили все. Місіс Герсдел вереснула і, умліваючи, вчепилась за синове плече. Ліліан так конвульсивно стисла руками поруччя веранди, що кілька днів по тому в неї не сходили з пучок синці, й у німому жахові дивилась на солом'яночубого велетня з. несамовитими, очима, в якому вона впізнала свого майбутнього чоловіка. Вимахуючи киярою, він завзято, але не втрачаючи. самовладання, бився з пелехатим страховищем-ведмедякою, таким величезним, як вона ще зроду не бачила. Ось звірище махнув лапою й здер з Ворда піжаму, лишивши на шкірі криваву смугу.

Звичайно, найдужче перелякалася Ліліан Герсдел за свого коханого, але таки неабияк злякалась вона і його самого. Їй і вві сні не снилося, що під накрохмаленою манишкою і модним костюмом її нареченого може ховатися такий грізний і величний дикун. Крім того, вона не мала ніякісінького уявлення про чоловіків у бою. Звісно, це був бій не по-сучасному, та й чоловіка вона перед собою бачила не сучасного, хоча цього й не знала. Бо то був не містер Джеймс Дж. Ворд, сан-франціський підприємець, а хтось невідомий, безіменний, примітивна, дика, брутальна істота, що з якоїсь примхи випадку ожила через добрих три тисячоліття після свого властивого життя.

Собаки, без угаву ґвалтуючи, кружляли довкола того двобою або наскакували й відскакували, дратуючи ведмедя. Коли звірище обертався, щоб відбивати ті флангові наскоки, чоловік стрибав уперед і гатив його киярою. Наново розлючений кожним тим ударом, грізлі кидався на ворога, а чоловік відстрибував поміж собаками назад або в один чи в другий бік, даючи гончакам місце знов наскакувати на ведмедя й відвертати його лють на себе.

Кінець настав раптово. Крутонувшись, ведмідь підчепив лапою одного гончака, строщив йому ударом ребра та хребет і відкинув собаку з розмаху футів на двадцять. Тоді звір у людській подобі оскаженів. Із запінених у шалі уст його вирвався дикий невтямкий крик, він стрибнув уперед, обіруч замахуючись киярою, і щосили вгатив зіп'ятого дибки ведмедя по голові. Навіть череп могутнього грізлі не міг витримати того нищівного удару, і звірина повалилася додолу,