Читати книгу - "Таємниця Михайла Грушевського"

Сам пан Винниченко озвучив свої пояснення у двох версіях, які не збігаються між собою. Версія перша, оприлюднена у «Народній волі» 11 серпня, звучить так: «Правда, я вказував, що між українцями є самостійники, але з ними одповідальна інтелігенція, і особливо українські соціалісти, боролися і борються. Як приклади, – пояснив Винниченко, – я приводив військові з’їзди. Можливо, кореспондент не зрозумів мене і зрозумів натяки на самостійність як германофільство, тим більше, що говорили ми на різних мовах <… >». Пояснення, дане на вимогу Тимчасового уряду, звучить так: «<…>я казав, що до революції серед українського громадянства через жорстокі утиски царату на Вкраїні були германофільські течії. Після революції вони зовсім зникли», – запевняв уряд Володимир Кирилович, – але «<…>недовір’яуряду до стремлінь українців і перепони їм такі чи інші дійсно викликали намір до виділення між крайніми групами, але не в смислі злучення з Австрією та Германією, а як самостійної України». «Перекручення» своїх слів журналістом письменник пояснив «або злим умислом, або ж кепським розумінням кореспондентом французо-російської мови, на якій велась розмова».[166]

На думку автора даної розвідки, цікавими для розгляду цього інциденту є такі обставини. Перша. Ані Винниченко, ані Мала рада, ані Генсекретаріат, ані ЦК УСДРП ніколи не дали собі ради оприлюднити відповідне місце з інтерв’ю з перекладом російською та/або українською мовою. Друга. Сам Винниченко французької мови не знав, а уявити собі, щоб петроградський кореспондент французької газети (до слова, його ім’я так ніколи й ніким назване не було) не знав би російської мови, яку чудово знав Винниченко, досить важко, якщо можливо взагалі. Третє. Впадає в очі, що на захист Винниченка на згаданому зібранні членів Малої ради виступили не його однопартійці – соціал-демократи, – а націонал-революціонери та есери, відповідно М. Любинський та той-таки М. Ковалевський. Перший запевнив: «Українська націонал-революційна партія ні в якому разі не допустила би в своєму складі людей, котрі б могли покладати навіть найменші надії на ворожі українському народові держави: Австрію та Германію»[167]. М. Ковалевський партійну позицію озвучив енергійніше: «в складі Центральної Ради нема ніяких германофільських течій, і… все наведене в інтерв’ю являється інсинуацією».[168]

Та не все було інсинуацією в газетному матеріалі. Якщо навіть припустити, що журналіст унаслідок або недбалості, або політичного замовлення несвідомо чи свідомо перекрутив слова провідника українських есдеків, то перекрутити записи в винниченковому щоденнику він ніяк не міг. А знайти в тому щоденнику можна багато цікавого. Наприклад, таке.

Як зазначив публікатор цього унікального джерела Григорій Костюк, Винниченко підтримував «давні дружні зв’язки» з Володимиром Старосольським. Слід узяти до уваги, що В. Старосольський був знаковою постаттю східногалицького соціал-демократичного руху, під час війни був членом Головної української ради та Бойової управи січових стрільців, активно співпрацював із Союзом визволення України, тобто, об’єктивно, брав участь у реалізації фінансованого Віднем політичного проекту створення коронного українського краю в складі «двоєдиної» монархії на чолі з австрійським ерцгерцогом на чолі. Він був переконаним прихильником «соціал-демократичної ідеології австро-марксистського зразка», яка, на його думку, «підтверджується історично, найбільш повно і вичерпно відповідає менталітету та стремлінням українського народу»[169]. Зв’язки між обома соціал-демократами були «дружніми» настільки, що Винниченко нелегально приїжджав до Росії під прикриттям паспорта Старосольского![170]

УВАГА: австрійський громадянин Старосольський надавав свій паспорт для російського громадянина Винниченка, який з цим документом в’їжджав до Росії з метою проведення підривної, антидержавницької діяльності. Слід зауважити, що сам Володимир Кирилович ніколи від себе своєї зовнішньополітичної орієнтації в ті роки не приховував. «Кінець австро-германської орієнтації» він констатував для себе лише після лютневого перевороту, власне, між 20 березня та 10 червня 1917 р. Більше того, 10 липня він, після звільнення з-під арешту гетьманською контррозвідкою, прямо записав у щоденнику, що «здивувався, за що б мали мене заарештувати німці, проти підмоги яких Україні я нічого не мав і не можу мати», та гостро розкритикував есерів за їхні антинімецькі заяви та інтриги![171]

Відкритим залишається питання, хто фінансував ці поїздки та багатомісячні перебування Винниченка в Росії, в т. ч. у Москві. Варіантів тут небагато: ці подорожі здійснювалися або власним коштом (нагадаємо, що п’єси політемігранта Винниченка йшли по театрах усієї Росії, зокрема в Петрограді, Москві, Києві, Баку, Тифлісі, Саратові, Одесі, Самарі та інших містах), або фінансувалися з бюджету Австро-Угорщини, або ж діяли обидва варіанти.

Констатація

До процитованих вище палких слів Любинського залишається додати, що саме він рівно за 6 місяців і підписав сепаратну мирову угоду з країнами Почвірного союзу. Соціалістів-революціонерів там представляли Всеволод Голубович, Микола Залізняк та Олександр Севрюк.

Генсекретаріат: третя спроба пологів

На третій день пленарних засідань Ради, а саме 12 серпня, дійшли до головної справи – формування крайового уряду. З’ясувалося: сформувати його на партійній основі неможливо через гострі міжфракційні суперечки. Ухвалили «відкласти справу ще на день з тією надією, що фракції соціал-демократів та соціалістів-революціонерів зможуть дійти до якоїсь згоди». Згоди, ясна річ, не дійшли.

Натомість з’ясувалася головна причина, що стояла на перешкоді формування дієздатного крайового органу Тимчасового уряду, – це персона її найбільш вірогідного керівника. Із притаманною йому щирою безпосередністю Володимир Кирилович Винниченко зізнався: саме «його особа є причиною того, що найбільш впливова фракція, яка має значення особливо в селянських масах, не хоче дати своїх членів в Генеральний секретаріат». Компромісною фігурою став Д. Дорошенко: склад кабінету під його головуванням затвердили 14 серпня 21 голосом, причому есерівська фракція утрималася від голосування у повному складі[172]. 17 числа Мала рада знову зібралася на засідання. У порядку денному – одне-єдине питання: про затвердження складу Генсекретаріату, вже затвердженого за три дні перед тим! Позитивного результату знову-таки не досягли. І знову – через позицію, озвучену М. Ковалевським: «платформа Секретаріату була ухвалена Малою радою раніше і оголошена Секретаріатом, а позаяк новий Секретаріат є спадкоємець, то нема рації знов обговорювати і ухвалювати платформу». І тоді, читаємо далі в протоколі засідання, пан Ковалевський почав виясняти, «чому 11 секретарів. А не 9, або 14». Поки це все озвучувалось і дебатувалось, зник кворум і засідання перенесли на наступний день.[173]

Засідання 18 серпня розпочалося звичайним рутинним порядком: почали з розгляду справи Київського університету. По завершенні дебатів Д. Дорошенко оголосив склад крайового уряду та декларацію його намірів: «Стоячи на грунті згоди з 3 липня 1917 р., новий Секретаріат має провадити загальний напрямок політики