Читати книгу - "Таємниця Михайла Грушевського"

що входили до складу Речі Посполитої у XVIII ст. і були анексовані в 1772—1796 рр. Російською імперією. Цим визнанням Тимчасовий уряд одним ударом вколотив цвяха у труну можливого майбутнього польсько-українського порозуміння, бо фактично визнав, по-перше, відсутність своїх законних прав на вказані території. Адже жоден уряд (тим більше тимчасовий, перехідний) не має права передавати повноваження з управління навіть одним квадратним метром своєї території політичному рухові, який виразно заявив про своє бажання сепаратного державного існування.[157]

Останнє керівники Тимчасового уряду та їхні провідні юридичні радники розуміли цілком ясно. Наведімо свідчення учасника переговорної київської групи: «Прочитавши наш статут, барон Нольде сразу сказав, що це більше як федерація, це цілковита унія. Такої автономії не має ні один народ у світі». Спеціальна комісія Тимчасового уряду «виробила свою інструкцію. Коли ми розглянули її, то сразу сказали, що вона для нас не до прийняття. Умову нашу з 3 липня з Церетелі, Керенським і Терещенко вони приймали як зло, як певний обов'язок по векселю, що дістався їм у спадщину і який платити вони не дуже хотять».[158]

По-друге, офіційно визнавши 4 серпня існування «України» як окремої поки що адміністративної одиниці в межах означених губерній Росії, Тимчасовий уряд тим самим виразно засвідчив принципове невизнання законних польських домагань про відновлення Речі Посполитої в межах кордонів 1772 р.

Курс на сепаратні Установчі збори

Як засвідчили подальші події, платити за векселями не бажала сама Центральна Рада. У Києві гарячково вирішували: приймати легітимацію з рук петроградської влади чи відмовитися від неї? 5, 6 та 10 серпня згоди не змогли дійти відповідно 28, 43 та 37 із 97 відомих нам членів Малої ради[159], що зібралися були на чергові екстрені засідання. О дев'ятнадцятій годині суботи, 5 серпня, в Троїцькому народному домі за участі «близько 300 членів Центральної Ради»[160] відкрилися її чергові, VI за порядком, пленарні засідання. Упродовж суботи, неділі, понеділка, вівторка обговорювали що завгодно, окрім головного поточного політичного питання; 8 серпня нарешті визначилися з персональним та кількісним своїм складом – «639 дійсних членів» + «кандидатів із правом рішучого голосу 4, а всього 643, користуються ж дорадчим голосом 1З»[161]. Лише в середу, 9 серпня, проголосували резолюції, які мали би визначити ставлення УЦР до Інструкції Тимчасового уряду. Найбільшу кількість голосів у «першому читанні» здобув есдеківський проект із поправками есерів: 247 голосів проти 36 та 70/76 таких, що утрималися. Остаточно його підтримали 227 членів Ради, проти висловилися 16, утрималися від голосування 62[162]. Тобто в голосуванні взяло участь 305 осіб, а підтримали документ хіба 35% тих, хто мав право вирішального голосу.

І це не завадило записати в протоколі, що резолюцію було ухвалено!!! Так і записано, чорним по білому: «по прийнятті Інструкції голова Генерального секретаріату д. Винниченко» робить заяву – оголошує про відставку Секретаріату, «виходячи з цілком формальних ділових мотивів».[163]

Увечері того ж дня «більшістю голосів» (але якою саме – назавжди залишилося загадкою) пленум ухвалив спільну резолюцію УПСР/УСДРП. Вона гідна того, аби навести її повністю:

«Стоячи на становищі нічим не обмеженого самовизначення націй, вважаючи, що тільки само населення України може рішати про політичний лад України та про її відношення до Росії, Українська Центральна Рада вважає необхідним скликати якнайскоріше Установчі збори етнографічної України. В цій цілі Українська Центральна Рада мусить негайно обрати комісію, яка повинна виробити виборчу ординацію до Українських Установчих зборів і в порозумінні з Генеральним секретаріатом внутрішніх справ та органами місцевого самоуправління скликати їх».[164]

Констатація

Нагадаємо: «етнографічні українські землі» – це більше півсотні нетотожних за обставинами історичного правового та культурного розвитку, панівної конфесійної належності та інших особливостей територій, як-от: Берестейщина, Бойківщина, Бессарабія, Буджак, Буковина, Волинь, Галичина, Гетьманщина, Гуцульщина, Донщина, Задунайська Січ, Закарпаття, Запоріжжя, Зелена Україна, Карпатська Україна, Київщина, Кубань, Курщина, Лемківщина, Лівобережна Україна, Малиновий Клин, Мармарощина, Надбужжя, Наддністрянщина, Надпоріжжя, Надпруття, Надсяння, Надросся, Надчорномор’я, Перемишлянщина, Новоросія, Переяславщина, Північне Причорномор’я, Підкарпатська Русь, Підляшшя, Поділля, Подніпров’я, Покуття, Полісся, Полтавщина, Посулля, Приазов’я, Прибужжя, Придністров’я, Придунав’я, Прикарпаття, Пряшівщина, Сірий клин, Слобожанщина, Ставропольщина, Стародубщина, Таврія, Терщина, Холмщина (Забужжя), Червона Русь, Чернігівщина. Ці території впродовж століть увіходили до складу різних держав та їх об'єднань, в т. ч. станом на 1917р. до складу Росії, Австрії, Угорщини, Румунії.

Ще одне нагадування: за два з половиною роки аналогічний політичний принцип – примат етнографічного зв'язку територій – у Німеччині сформулювала тамтешня робітнича національна і соціалістична партія. У її редакції цей принцип звучав так: «Ми вимагаємо об'єднання всіх німців на основі права народів на самовизначення у Велику Німеччину». Спроба імплементації цього принципу за два з половиною десятки років призвела до тотального державного, політичного, економічного та морального краху Німеччини, а гріх цієї спроби вона спокутує до сьогодні. І це при тому, що Адольф Гітлер та його послідовники ніколи не заходили так далеко, як їхні українські попередники: німецькі націонал-соціалісти ніколи не ставили питання ані про знищення інституту приватної власності як такого, ані про знищення всіх «нетрудових» елементів, тобто всіх неселян як таких. Натомість українські націонал-соціалісти до цього чорного списку занесли ще й росіян, а згодом – поляків та євреїв.

Коротко кажучи, заклики до проведення Установчих зборів примарної і, отже, ніким не визнаної «етнографічної України» – це не тільки однозначний прояв фашизму, але й фактично курс на війну із усіма перерахованими державами та народами – навіть російські меншовики та їхні єврейські однодумці з БУНДу відмовилися підтримати божевільну резолюцію від 9 серпня.

На тому учасники VI пленуму Центральної Ради і розійшлися. Як з'ясувалося дуже скоро – назавжди.

Винниченко як агент іноземного впливу

Нова політична ситуація, яка утворилася після легітимації Тимчасовим урядом Генерального секретаріату як свого регіонального органу влади новопосталій «Україні» (у складі неповних чотирьох російських південно-західних губерній), найперше відзначилась тим, що змінив свій склад уряд.

10 серпня вирішувати це завдання формально взялась Мала рада УЦР, а фактично – зібрання тридцяти семи її членів, голосами яких ухвалювалися всі рішення впродовж цього та наступних днів[165]. Перше і головне політичне питання, дискутоване на засіданні, – зміст та політичні наслідки інтерв’ю, яке дав петроградському кореспонденту французької газети «Journal» В. Винниченко під час його перебування в столиці. Як відзначили автори коментарів до першого тому документів УЦР, «у публікації інтерв ’ю В. К. Винниченка кореспонденту газети про український національно-визвольний рух, свідомо або випадково, було перекручено його зміст. Уній йшлося про