Читати книгу - "Київські бомби"

— Цього замало, Митрофане Іллічу.

— Звісно, ваше благородіє, небагато. Тільки ж факти — вони вперті, Сергію Івановичу.

— Кажи, кажи, досить уже тягнути. Премію вже заслужив, сьогодні особисто напишу потрібний папірець.

— Так ми ж не за премію, пане ротмістр, ваше благородіє. Для держави, все для держави стараємося.

— Говори вже! Що ще накопали?

Чернов укотре за цей час витримав інтригуючу паузу.

— Пустили за ним наружку. Грамотно вели, я попередив про особливу складність операції. Виявилося — нічого особливого, нічого складного. Коли йде — перевіряється, звичайно. Але не професійно. Тільки думає, що професіонал.

— Перевіряється — це вже саме по собі щось та означає. Хіба що цей Сапіга справді того, — Підвисоцький крутнув пальцем біля скроні, — щось собі про себе уявив та грається у шпигунів.

— Усяко буває, — легко погодився Чернов. — Ось тільки третього дня зустрівся в одному шинку на Подолі з таким собі Лук’яном Лисенком. Тобто хлопці не знали, з ким зустрічається Сапіга, підхопили того друга, повели. Цей взагалі ні на кого й ні на що не зважав. Іде собі, кульгає…

— Кульгає?

— Поранення. Потім дізналися, коли особу встановили. Лисенко Лук’ян, демобілізований після поранення, служив у тридцять першій піхотній дивізії, відбув Маньчжурську кампанію. Сапер.

Підвисоцький не стримався — випростався, розправив плечі, поклав широкого хреста.

— Ну, слава тобі, Господи!

— Інших контактів поки виявити не вдалося. Привів нас Антон Сапіга на Лук’янівку, там винаймає житло його, так розумію, любка.

— Хто така?

— Ображаєте, ваше благородіє! Така собі Волох Оксана Микитівна, закінчила жіночі курси, давала приватні уроки. Донедавна кількість цих уроків значно скоротилася. Перебивається випадковими підробітками, кінці з кінцями зводить. Хоча не так давно мала, крім уроків, суттєвий підробіток у тих, знаєте, друкованих виданнях… Українських.

— Живе Сапіга там? Чи просто буває?

— Схоже, оселився, живе з дівицею грішно. Там же постійно перебуває Андрій Микитович Волох, її молодший брат. Студент, виключений, затримувався за участь у безпорядках…

— Досить, досить, Іллічу! — ротмістр виставив перед собою руки. — Якщо це не «коліївці», то ось тобі хрест святий — кашкета свого з’їм. Купа ображених та озлоблених типів, серед них один має доступ до друкарського верстата, інший — сапер.

— По службі дуже добре характеризується, — вставив Чернов.

— Тим більше. Виходить, бомби в будинку повинні бути. Не кажучи вже про вогнепальну зброю, такого добра зараз роздобути не складно. Тим більше — людині, знайомій з військовою справою. — Підвисоцький ляснув у долоні. — Добре, хто з них є хто, розберемося на місці. Бач, сьогодні Покрова, як обіцяли.

— За свої слова наш брат відповідати звик, ваше благородіє. То прямо зараз і беремо, на свято, в подарунок?

— Чого тягнути… Тільки твої молодці хай на рожен не лізуть. Суярко розстарається, його парафія.

Ротмістр збирався дати ще кілька важливих інструкцій — не встиг: задеренчав на столі телефонний апарат.

Чомусь не сподобалося це Підвисоцькому. Щось відчув. Недарма в таке велике православне свято сидить у кабінеті замість того, аби ярмаркувати, як усі нормальні люди роблять.

Апарат наполегливо деренчав. Ротмістр не зняв — зірвав трубку з важеля.

— Слухаю.

За хвилину Сергій Підвисоцький дізнався про стрілянину біля казарм піхотного полку та людські жертви.

А за дві години — про те, що особу одного з бойовиків установлено. За свідченням очевидців, прикривав відхід основної групи, вступив у перестрілку, поранив двох, не дуже тяжко, сам убитий наповал, його буквально зрешетили кулями.

Лук’ян Лисенко.

Ось і все.

4

Київ, жовтень 1907 року. Околиця. Лук’янівка

— Так не можна, — розгублено не промовила — пробелькотіла Оксана, дивлячись крізь Полтаву. — Не можна так… Не так…

Вона сиділа за накритим з нагоди Покрови столом. Готувалася два дні, нашкребла грошей по засіках. Хоча стіл усе одно видався не аж таким багатим, тепер пухкі, теплі ще вареники, великий глиняний полумисок із півнячим холодцем, на якому застиг жовтуватий жир, повний глек свіжого узвару та спечені вранці пироги виглядали чимось недоречним. Ніби харчі, виставлені на столі, застеленому з нагоди великого свята чистими рушниками, були чимось неправильним, чужим, зайвим, мало не знущальним.

Щока Залізняка нервово сіпалася, та й затинатися він став ніби сильніше, ніж завжди. Явно не знаючи, що слід робити, зняв окуляри, відразу перетворившись на велику цибату дитину, раптово позбавлену останньої, такої дорогої іграшки, протер їх нижнім краєм сорочки, повернув назад. Скельця хижо блиснули.

— Значить, кажеш, військовий патруль вимагав документи? Вакула злякався, що почнуть обшукувати і знайдуть револьвери? Так було?

Як було насправді, Полтава не збирався йому говорити. Адже в такому разі треба було б пояснити, що штовхнуло його самого навперейми чорнявці, своїй недавній рятівниці. І Вакулі нічого не сказав. Просто відразу, як усе почалося, штовх­нув його ліктем, киваючи на молоду жінку, тоді кинувся до неї широкими стрибками, навіть у такий критичний момент поняття не маючи про наступні свої дії. Вакула теж навряд чи встиг щось зважити — тільки-но солдати й наспілі поліцейські почали стріляти по втікачах, вихопив револьвер з кишені, пальнув у відповідь, привертаючи увагу й, по суті, викликаючи вогонь на себе.

До того моменту на простого, нічим не примітного вусатого дядька ніхто уваги не звертав, Вакула мало чим відрізнявся від інших перехожих-роззяв. Щойно вступив у бій, переслідувачі переключилися на нього. Полтава всю дорогу назад думав, прикидав, зважував і так дотепер не зрозумів, був у Вакули шанс урятуватися чи, зробивши перший постріл, він уже прирік себе на смерть, чудово це розуміючи.

І зараз перед очима стояв не білий від безсилої люті Залізняк, а все ж таки Вакула: ось випльовує згризений мундштук під ноги, ось рве револьвер із кишені, ось розвертається, стріляючи перед собою, прикриваючи відхід молодшого товариша по зброї, навіть, здається, не намагається влучити — просто показує зуби. А ось — зупиняється, немов наштовхнувшись на невидиму стіну, згинає ноги в колінах, падає в темно-сірий пил бруківки, зовсім некрасиво, дуже незграбно, герої в уяві Полтави саме ось так на миру гинути не повинні.

Це сталося через нього.

— Так, — вичавив із себе Полтава і, не знаходячи більше слів, аби чимось зайняти увагу, витягнув з кишені годинника, клацнув кришкою, глянув на циферблат.

— Неправильно, — вкотре повторила Оксана.

Залізняк з виглядом, ніби вже зрозумів, що робити, піді­йшов до Полтави впритул, простягнув руку:

— Дай!

— Бери, — хлопець машинально простягнув йому годинника.

Узявши «цибулину», Залізняк підкинув її на долоні. Коротко замахнувся — годинник,